Вівторок, 26 Жовтня, 2021
Головна > ГАЗЕТА > НАМ ПИШУТЬ > Вибір у темряві місцевої міфології

Вибір у темряві місцевої міфології

26 червня цього року у клубі села Алісівка відбулася подія, яка підвела риску під 95-річним періодом історії села. Це той час, коли 1 вересня 1926 року відкрила свої двері і прийняла перших учнів нововідкрита початкова школа 1-4 класів. Для неї було спеціально збудоване нове приміщення на краю північної частини Алісівки, яка ще й зараз називається Шпиль.

Школа дістала назву Червоношпилянська. Місце для її будівництва було вибране таким чином, щоб діти менших сіл, а саме: Дяконова, Крута Балка і Безпальцеве, які знаходилися далі на північ і північний схід на відстані 2, 4, 5 км, – теж могли ходити до школи.

Цих сіл давно вже немає. Залишилися тільки поки що не розорані кладовища, куди інколи приїздять на поминальні дні поодинокі родичі небіжчиків. Ще туди навідуються шукачі металу, вірніше, навідувалися, бо зараз там їм робити вже нічого.

16 червня цього року в Алісівському клубі відбувся останній випускний вечір. У самостійне життя зі шкільного порогу і за межі Алісівки вийшли п’ять випускників одинадцятого і троє – дев’ятого класів. А що буде зі школою, а значить і селом?

Відповідь на це запитання і була дана 26.06.2021р. на громадських слуханнях Близнюківської територіальної громади. Саме так називалася ця подія.

Я виявив бажання взяти участь у цих слуханнях, яке було задоволене їх організаторами. Під підпис мені видали відповідний мандат, що надавав право голосу.

Не знаю, чи існує положення про організацію таких слухань, але, на мою думку, організація була на високому рівні. Була оголошена мета, представлені учасники, встановлений регламент, створена мандатна комісія.

Кожен міг вільно виступати, висловлювати свою думку, задавати запитання, отримували відповідь. Слухання вела секретар селищної ради Яна Хомутова, доповідь зробив завідувач відділу освіти, молоді, культури та спорту Леонід Бондаренко. Керував процесом і давав відповіді на всі будь-які запитання, що виникали в алісівчан, селищний голова Геннадій Король. Були присутні два депутати ради: Олександр Воронкін, у минулому наш учень і випускник нашої школи, і Катерина Білик. Були й інші представники загальним числом вісім осіб.

Алісівчан, що отримали мандати на момент початку слухань, було об’явлено 59 осіб. Насправді їх було більше, бо люди підходили і пізніше, і теж отримували мандати.

На самому початку слухань зі мною сталася невелика прикрість, яка швидко була вирішена на моє прохання. Річ у тім, що під час реєстрації роздавали (можна було взяти) проєкт рішень Близнюківської селищної ради, за який в кінцевому рахунку треба було голосувати.

Мені його не запропонували, і я його не отримав. Тому з цим проєктом я ознайомився вже в процесі слухань, і тоді все стало зрозуміло.

Думаю, зовсім немає потреби зупинятися на тих емоціях, підвищених тонах, взаємних звинуваченнях і претензіях, що вирували в залі; на бажанні алісівчан, батьків учнів, вчителів, техпрацівників зберегти в селі школу – це все зрозуміло.

Але це жодним чином не впливає на рішення, яке будуть приймати депутати. Власне кажучи, думаю, що рішення уже прийнято, 10 пунктів проєкту про це прямо говорять.

У мене немає жодного сумніву, що із 26 депутатів знайдуться 14, що будуть ЗА, бо це питання фінансування, грошей, яких немає, і подальшого розвитку України як вільної демократичної європейської держави.

Перед початком голосування (це треба було робити обов’язково мандатами) я висловив свою позицію – в голосуванні участі не брати взагалі «розумом розумію: моя рідна школа, в якій навчався і працював, буде закрита, але душа і серце, якими вони повинні бути в мене, щоб підняти мандат ЗА?!». Голосування так і було ЗА закриття, ПРОТИ, УТРИМАВСЯ…

Всі інші присутні, в тому числі і моя дружина (її загальний педагогічний стаж 43 роки, із них в Алісівській школі 32 роки, із них 27 директором) голосували ПРОТИ.

Все, можна ставити крапку?
Ні, не все – не вирішене найголовніше питання: що буде з алісівськими дітьми? А таких на 1 вересня набирається 36 осіб шкільного віку та 12 дошкільнят. І тут є декілька можливих варіантів. Перший: школу ще залишать на один рік. Не знаю на чому базується така надія, але навколо неї ведуться певні розмови, особливо серед вчителів та техпрацівників школи. При чому шанс, нібито, – 50х50.

Правда, на слуханнях про це не було сказано жодного слова. Перше, що прийшло на думку з цього приводу, – це слова народної мудрості: «Надія помирає останньою». А далі з глибин моєї пам’яті нагадав про себе відомий кінофільм Ельдара Рязанова «Забытая мелодия для флейты». Не пам’ятаю, коли дивився його, бо він знятий у 1987 році. Вже багатьох акторів та інших творців кіномистецтва, що в ньому були задіяні, немає серед живих. І хоча кінофільм зовсім не про школу з її проблемами, та, думаю, варто про нього нагадати, як би цинічно це не виглядало.

Безумовно, вчитель жодним чином – не бюрократ! Але й «бюрократія», це всього лише слово, що означає «влада столу». Переважна більшість творіння людського розуму і рук робиться на столі, за столом. Коли мами приводять своїх малюків до першого класу, то вчитель веде кожного за ручку до його столу – парти. Віднині, протягом всіх років навчання у кожного учня є своє місце, свій стіл. Це його робочий стіл. Є він і у вчителя. Від багатьох факторів буде залежати, ким виросте цей малюк–першокласник. Чесною, порядною людиною, майстром своєї справи. Чи, можливо, чиновником, бюрократом, бездушним, черствим, байдужим до людських проблем. Деякі малюки виростають до голів, депутатів, міністрів. Деякі, особливо обрані, стають слугами народу і віддають себе повністю без останку служінню цьому народу. Та є один! Колись таких називали «помазаник Божий». Зараз – це всього лише Президент, обраний народом. І тоді…Президент є Президент – про нього все сказано в Конституції. Він підписує закони, ну, скажімо, «Про освіту», «Про адміністративно-територіальну реформу», а це в тому числі і про чиновників, бюрократів.

Так от, «Забытая мелодия для флейты» якраз про них. Думаю, і оптимізація закладів освіти, щоб були створені гарні, сучасні, європейські умови для навчання дітей, не може бути поза увагою Президента. І взагалі «кто же его посадит? Он же памятник!».

Варіант другий: депутати проголосували за проєкт рішення без будь-яких змін. Тоді Лідія Шулець контролює його виконання. Там в рішенні все сказано чітко, логічно, розумно, лаконічно, на основі права, бо Україна – правова держава! І головне «у темряві місцевої міфології».

Браво! Але «и свет во тьме светит, и тьма не обьяла его».

Так до якої ж школи підуть алісівські діти через 2 місяці? До КЗ «Новонадеждинський ліцей Лозівського району Харківської області».

Чому туди? Бо він «кращий». Так вирішили комісії селищної ради. Це записано в пункті 7 вказаного проєкту рішення: «забезпечити передачу архівних та інших документів КЗ «Алісівський ліцей», що підлягають тривалому зберіганню в КЗ «Новонадеждинський ліцей». Жодним чином не хочу образити будь-кого з новонадеждинських вчителів та техпрацівників Новонадеждинського ліцею, але це і є міф.
Ми, педколектив Алісівської школи, як і кожної іншої, теж боролися за місце під сонцем, як могли. І у нас теж були (є!) свої перемоги і досягнення, але це вже історія.

Хто конкретно зі шкільного колективу вчителів, техпрацівників, учнів, батьків і взагалі всіх, хто тим чи іншим чином був причетний до навчально-виховного процесу і роботи школи, вніс свою лепту в ці досягнення; а хто зловтішався, коли у нас були негаразди, – це окреме питання, і це теж вже історія.
Навколо питання, яка школа: Алісівська чи Новонадеждинська – краща, на слуханнях точилося багато суперечок: «ну переконайте новонадеждинських батьків, щоб вони погодилися возити своїх дітей до Алісівки», – запропонував Г.С. Король.

Безумовно, ніхто їх переконувати в цьому не буде і не переконає, та й робити цього не треба, бо якщо вони і разом з ними думають, що «оптимізація» в Україні закінчиться закриттям лише Алісівського та ще яких там ліцеїв, – вони глибоко помиляються. Через рік-два перед ними стоятиме точно таке ж питання. Є таке поняття «географічне та економіко-географічне положення». Протягом 25 років я намагався довести до свідомості своїх учнів, що це таке. Так от, від Алісівки до Новонадеждиного по асфальту ( назвемо це так) – 14 км., до Близнюків – 24 км. На слуханнях я запропонував Г.С. Королю, селищній раді і своїм землякам розглянути питання навчання наших дітей у Близнюківському ліцеї. На мою думку, там навчання буде кращим. І що є не менш важливим, там більше можливостей для соціалізації, виховання, адаптації сільської дитини до умов проживання в сучасному світі. Але це питання потребує всебічного обговорення і розрахунку.

Мені пообіцяли, що його розглянуть. В кінцевому рахунку, де будуть навчатися їхні діти, вирішувати батькам. Як дитина добирається до школи – це теж їхня проблема. Це норма закону.

Зараз в селах живуть одиниці дуже багатих людей. Вони можуть собі дозволити індивідуальний підвіз дитини і вибір приватних шкіл. Та є й такі, що, можливо, залишать Алісівку і поїдуть туди, де є школа: в село чи в місто. А може взагалі покинуть Україну в пошуках кращої долі. Як це зробили мільйони українців.

До речі, випускників нашої Алісівської школи і алісівчан, що живуть по всьому світові, тільки мені відомо не один десяток людей. Щастя і здоров’я усім вам добрі люди в Україні і за її межами.
А яка школа краща: наша Алісівська чи конкретна американська в США – я напишу пізніше. Думаю, до 1 вересня знайду для цього трохи часу.

З повагою, Ю. О.Бобров
с. Алісівка, 01.07. 2021

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *