Юлія Киркач та Юрій Онацький – лікарі, які рятують життя і несуть мир

Долі людські – це відображення дійсності, адже історію творять люди своїми вчинками та власним життям. Історію про те, як дівчинка із Верхньої Самари стала однією з кращих терапевток Харківщини, рятуючи сина від війни поїхала в Німеччину, але з часом повернулася додому і взяла участь в патріотичній фотосесії, та про роботу під час бойових дій хірурга-травматолога Онацького – читайте далі.

Відмінниця по життю

Юлія Киркач народилася у селі Верхня Самара Близнюківської громади. Її мама Валентина Василівна – вихователька дитячого садка, а тато Дмитро Федорович – вчитель історії. Дівчинка росла серйозною чомучкою та була беззаперечною лідеркою серед ровесників. Валентина Василівна згадує: «Юлія була дуже доброю і цілеспрямованою дівчинкою. Та такою і залишилася. Вона встигала і навчатися добре, бо була відмінницею з першого по одинадцятий клас, і по господарству мені допомагала. Могла корову подоїти, город за день сполоти. Дуже любила проводити час у в Башилівці в бабусі Віри Миколаївни і годинами розмовляти з  дядьком Василем, який був хірургом у Харківському військовому шпиталі».

Закінчивши із золотою медаллю Верхньосамарську школу, Юля стала студенткою Харківського медичного університету. «Я люблю вчитися, – говорить Киркач. – А ще люблю медицину і своїх численних пацієнтів та пацієнток, бо маю змогу їм допомогти».  Після шести років навчання дівчина почала працювати терапевткою у Харківській обласній лікарні №5.

Юлія постійно вдосконалює свої знання і на одній із медичних конференцій познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Юрієм Онацьким – хірургом-травматологом Харківської  обласної клінічної травматологічної  лікарні (далі ХОТКЛ). Влітку 2021 року Харківський міський голова Ігор Терехов вручив нашій землячці Почесну грамоту за сумлінну працю.

А ще ця азартна та непосидюча жінка займається моржуванням, обожнює спорт, любить кататися на лижах і водити автівку. Її вроджена цілеспрямованість не дозволяє зупинятися на половині шляху, то Юлія сміливо прямує вперед, доводячи, що їй все до снаги. Найбільше в світі вона любить свого 13-річного сина Олександра та цінує незалежність.

Відпустка з іншим призначенням

25 лютого 2022 року у Юлії  був останній робочий день перед відпусткою. 26 числа дружна сімейка лікарів разом з сином повинна була вилітати в Німеччину до друзів на відпочинок. Квитки куплено, валізи  зібрано, настрій підготовлено. «Про те, що буде повномасштабне вторгнення рашистів, у мене особисто й думки не було, – наголошує Юлія Киркач. – Ми з чоловіком були повністю загрузлі у своїй роботі, як і завжди. Робота, дім, виховання сина. То особливо новин не дивилися. Харків жив звичайним життям до 24 лютого»…

…Квартира Юлії та Юрія знаходиться на 9 поверсі багатоповерхівки у Київському районі Харкова, що розкинувся недалеко від багатостраждального села Циркуни (від ред.: 24 лютого 2022 року село було окуповано армією рф, після чого стало опорним пунктом для танкових атак на Харків та артилерійських обстрілів району Північна Салтівка.  Деокупували Циркуни лише 7 травня). То для жителів цього району «веселе» життя під обстрілами та авіаударами розпочалося з першого дня російського контрнаступу.

У Німеччину Юлія з сином таки поїхала, але зовсім не так, як планувала.

Чоловік Юлії Киркач – капітан запасу медичної служби. Він робить все можливе, щоб наблизити перемогу над ворогом, то, окрім професійної діяльності, ще й займається волонтерством. Коли у Харкові виникла величезна потреба у лікарських  препаратах, саме Онацький через знайомих в Англії зумів налагодити доставку ліків. Власною автівкою  разом з друзями він їздив у Полтаву, куди надсилали ліки, і перевозив їх в рідне місто.

Життя під обстрілами

24 лютого Юрій Онацький пішов на роботу, бо лікарський обов’язок вимагав його присутності на робочому місці, а Юля разом з сином вирішила не випробовувати долю і, взявши необхідні речі, разом з подругою та її дітьми облаштувалася в підвалі.

Вона згадує: «Юра так і не повернувся додому в ту ніч, бо лікарів не випускали. Вже в першу добу до ХОКТЛ привезли поранених росіян, і чоловіку довелося їх оперувати. В перші дві доби русню, яка перла у Харків танками, наші військові успішно підсмажували, то вони, як мурахи, вискакували з бронетехніки і ховалися у школі №134, куди в молодші класи ходив Саша. З дев’ятого поверху поле бою було видно, як на долоні. Втім, вибухи та обстріли викликали такий страх, що спостерігати було ніколи. У моєї подруги Ольги є теплий підвал, взяли ми  з нею дітей, матраци, відро, воду і помчали туди».

В підвалі дві жінки з трьома дітьми жили протягом десяти днів. Іноді відпускали з лікарні і Юрія. По їжу дорослі ходили у свої квартири, а діти фактично весь час проводили у підвалі. Юлія згадує: «Було дуже страшно. Особливо, коли бомбили місто літаками. Прислухалися до вибухів і не знали, чи вийдемо з підвалу коли-небудь, чи ні. Цікаво, що діти – це мій Саша та Олині Рома і Ліза, не подавали й виду, що бояться. Навіть нас заспокоювали. Лише згодом я зрозуміла, що то була захисна реакція, бо, коли ми вже опинилися в безпеці, у сина з’явилася страшна алергія. Офіційно я була у відпустці, то мене ніхто не шукав, хіба що постійні пацієнти та знайомі просили проконсультувати з того чи іншого приводу».

Насправді Юлія вишукувала медикаменти через знайомих лікарів, координувала людей щодо роботи аптечних закладів у місті, давала онлайн-консультації  та ще й, призначаючи лікування, намагалася знайти можливість доставити хворим необхідні препарати.

Четвертого березня почалися сильні авіаудари по Харкову, то коли накрило сусідній будинок, лікарка Киркач взяла сина, найнеобхідніші речі і поїхала у рідну Близнюківську громаду до мами з татом.

«Війна – це щоденний конвеєр зламаних тіл і доль» – Юрій Онацький

А Юрій залишився на своєму робочому місці, продовжуючи працювати в обласній клінічній травматологічній лікарні, яка   опинилася в одній із найбільш обстрілюваних частині Харкова, але ні на мить не припиняла роботи.

Онацький згадує: «Коли сім’я виїхала з міста, мені стало легше. Я рідко бував вдома, але й тоді в підвал не спускався, бо не бачив сенсу. Життя в моєму рідному красивому Харкові стало зовсім іншим. Доводилося долати по десять кілометрів пішки або на велосипеді, щоб дістатися на роботу, бо міський транспорт не  працював. Прильоти були постійними, декілька разів вибухи заставали мене в дорозі додому, то ховався від осколків між ларьками та під стінами будівель. Тричі були прильоти і в лікарню, якраз коли я працював. Одного разу взагалі ракета пробила два поверхи, застрягла на сьомому і не розірвалася – то було диво. Викликали рятівників, якось все розрулилося».

Слід наголосити, що найбільше обстрілів зазнали медичні заклади Харківщини. 15 пошкоджених палат, 2 пошкоджених рентген кабінети та зруйновані окремі відділення – такі наслідки одного з вибухів в результаті обстрілів у Харківській обласній клінічній травматологічній лікарні. А в результаті вибухів 12 березня ХОКТЛ зазнала чималих пошкоджень. У лікарні зруйновано значну частину кабінетів та палат, пошкоджено основну споруду медзакладу. За даними UHC в Україні, ця лікарня є однією з тих, які постраждали найбільше.

Юрій Онацький знаний в Харкові хірург-травматолог, який в професії з 1998 року. Він із династії лікарів, то налякати чи здивувати чимось чоловіка важко, але війна та її кривава справа не могла не зачепити навіть таку сильну людину. Лікар розповідає: «В силу моєї професійної діяльності мене неможливо особливо чимось вразити. Але той біль, який навалився на кожного у лютому минулого року, так рвав нерви, що не передати. Та хіба ж будеш спокійним, коли, наприклад, до нас привезли чоловіка, якого знайшли у автівці, розстріляній російським танком. Він був з братом, після пострілу брата розірвало на шматки, а чоловік знепритомнів і весь був у тому, що залишилося від тіла рідної йому людини. Я вже не говорю про військових, яким доводиться ампутувати кінцівки, красивих молодих хлопців та дівчат зі страшними опіками обличчя і тіла. А ще ж потік людей з осколковими пораненнями. Особливо було багато потерпілих, коли росіяни обстрілювали ринок «Барабашово». Люди навіть не розуміли, що вони поранені,  і часто приходили до нас закривавлені, але на своїх ногах. Війна – це щоденний конвеєр зламаних тіл і доль. Але вона вчить боротися за життя, бо показує його ціну».

Смерть батька

Під час війни помер батько Юрія – Віталій Іванович Онацький. Протягом 20 років він очолював всі підстанції швидкої невідкладної допомоги Харківщини. Цей сильний чоловік і пішов у засвіти незвичайно. Юрій розповідає: «Харків обстрілювали часто, але з будинків треба було виходити. Ось мама з братом і пішли скупитися. Коли поверталися, почався обстріл вулиці Клочківської, саме там будинок моїх батьків.  Тато виглянув у вікно, побачив рідних і пішов відчиняти їм двері. В цей час фактично біля будинку, рятуючись від чергового вибуху, мама з братом попадали, притискаючись до землі. Батько відчинив двері, а вони лежать. Вирішивши, що його рідні загинули, він дуже перехвилювався».

В той день все закінчилось добре. А ось наступного – Віталій Іванович святково одягнувся, сказав рідним: «Мені пора» і пішов з дому. Так і помер на вулиці Харкова – міста, яке дуже любив.

Юрій каже: «Батьку було 82 роки, він прожив достойне життя, мав безліч друзів та учнів. Він навчив мене не здаватися за жодних обставин. Я ним пишаюся»

Дорога до Німеччини

А Юля разом із сином 4 березня поїхала до батьків у Верхню Самару. І саме в той день були прильоти і в Первомайському, і в Лозовій. Та й в селі, яке розташоване недалеко  від кордону з Донецькою областю, було неспокійно. Порадившись з чоловіком, Юлія вирішила їхати до друзів в Німеччину – саме туди,  де ще нещодавно планували родиною провести веселу відпустку.

Вона згадує: «Мама з татом були проти того, щоб я їхала так далеко, але я дивилася на сина, бачила переляк в його очах, і рішення прийшло само собою. Їдемо!»

Разом з Юлею поїхала ще одна жінка з села та її двоє дітей. Подорож стала виснажливим випробуванням. Всі готелі вздовж траси були переповнені, то спали в автівці. Страх охоплював жінок та дітей, коли їм назустріч прямувала техніка з написом «Вантаж 200», а ще більше давила невідомість, бо Юлія чітко розуміла, що все її життя залишилося в Харкові.

Через дві доби Киркач з сином добралися до місця.  Друзі, до яких вони їхали, за національністю білоруси, то відчуваючи зніяковіння, робили все можливе, щоб українцям сподобалося в гостях.

«Я згадую життя в Німеччині, як дивний сон з незрозумілими емоціями, – каже Юля, – Начебто і добре все, бо місцеві жителі дуже приязно до нас ставилися, приносили одяг, їжу. В той же час я не розуміла, що там роблю, бо душею і серцем була в Харкові на роботі. До всього, трапилася неприємна історія. На моїй автівці був український прапорець, який дратував прихильників руського міра. Одного разу вночі в автівці побили скло та ще й залили кров’ю сидіння і накидали в салон каміння».

В принципі, це і стало тією останньою краплею. В Україну лікарка поверталася на автівці, в якій замість скла була натягнута клейонка – це було у серпні. У Львові на рідних людей чекав Юрій, щоб попрямувати вже разом до Харкова.

Патріотична фотосесія

23 серпня 2022 року терапевтка Юлія Киркач приймала пацієнтів і пацієнток в  обласній лікарні №5. Побоюючись ворожих обстрілів, від яких потерпав Харків, сина Олександра відвезли до бабусі у Верхню Самару, де він продовжує дистанційне навчання  у 8 класі Харківської гімназії з поглибленим вивченням німецької мови. Хлопчик каже: «Я планую бути програмістом. Лікарем – не хочу, бо бачу, скільки часу віддають своїй роботі мої батьки. У бабусі  добре, але я дуже сумую за Харковом». І додає: «Ми з Дуською (від ред.: любима кішка Саші) чекаємо на перемогу. А потім додому».

Юрій та Юлія продовжують свою лікарську практику так необхідну харків’янам. А терапевтка Киркач вирішила знятися у патріотичній фотосесії, яку практикує знана у Харкові фотографиня Анна Вінокурова. Юлія розповідає:  «Я бачила роботи Вінокурової і мріяла про фотосесію саме у неї. Людина я рішуча, то  22 вересня у моєму житті відбулася ще одна цікава подія. Я одягнула надзвичайно красиву синьо-жовту сукню, і ми поїхали фотографуватися на локації біля відомого «Градусника», біля Благовіщенського собору тощо. Це було надзвичайно зворушливо і неймовірно емоційно. Так вже склалося, що фотосесію я робила для себе, а побачили її всі. Зі мною фотографувалися перехожі, брали інтерв’ю журналісти та блогери.

Загалом вийшли красиві світлини, і мета фотосесії була досягнута. Ми довели, що Харків живий, він береже свої традиції, його жителі люблять своє місто і жоден рашист не в змозі зруйнувати нерозривний зв’язок Харкова з його жителями, навіть паплюжачи історичні та архітектурні цінності»…

Долі людські – це відображення дійсності. Життєвий шлях колишньої дівчинки з Верхньої Самари, яка підкорила Харків, не побоялася війни та стала символом незбореної України, продовжується. Адже Юлія Киркач та її чоловік Юрій Онацький лікарі – люди, які бережуть здоров’я, рятують життя і несуть мир!

 Ірина ВОРОНКІНА

наші земляки