Наша землячка із Семенівки Юлія Коломієць під час повномасштабного вторгнення армії рф брала участь у проєкті наметового табору для молоді прифронтових містечок «Proнавички», опікувалася дітьми із районів бойових дій та навчала танцювати військових.
«Танець – моє життя»
Народилася Юлія в Кривому Розі, але з часом разом із родиною переїхала до Семенівки, що на Близнюківщині. Вона каже: «Я закінчила Семенівську школу і, оскільки обожнювала танцювати, без особливих роздумів вступиладо Лозівського училища культури на факультет народної хореографії. Потім працювала в Лукашівському будинку культури, навчаючи дітей танцям. З часом вийшла заміж, народила сина Микиту, а з декретної відпустки вже вийшла на роботу в Семенівський клуб».
Юля змогла так об’єднати навколо себе сільських дітей та закохати їх у танець, що подивитися на її хореографічні постановки приїжджали люди з інших населених пунктів.
Активна жінка не опустила руки навіть після того, як залишилася без роботи, бо вірила в силу свого таланту. «Танець – моє життя, – наголошує хореографиня, – то й веде він мене по долі, пропонуючи різні «па», іноді досить карколомні (сміється)».
Спочатку Коломієць працювала у Барвінківському будинку дитячої та юнацької творчості і вела гурток «Талісман» у Гаврилівському ліцеї. А пізніше продовжила трудовий шлях в комунальному позашкільному закладі «Донецький обласний дитячо-молодіжний центр». І скрізь танцювала та навчала цьому мистецтву бажаючих, як ось в гуртку хореографії у Краматорському Центрі ветеранів АТО та їхніх сімей, який мав назву «Поруч».
«Так сталося, що у 2019 році доля черговим піруетом закинула мене у Краматорськ, – пояснює Юля. – Ось з того часу я й працюю в Донецькому обласному дитячо-молодіжному центрі, який було евакуйовано з Донецька у більш безпечне місце, а ми, його працівники, проводили роботу з дітьми та молоддю із прифронтових населених пунктів. Це незвичайні молоді люди. Вони загартовані війною, бо пройшли крізь її горнило, але не зламалися, а навпаки отримали ще більшу життєздатність. Разом з дітьми та підлітками ми формували і розробляли різні проєкти для того, щоб з часом їх можна було втілити в життя у нині охоплених полум’ям війни містах і селах».
Цікава робота в Центрі, заняття танцями з ветеранами АТО, домашні клопоти, адже Микита навчався в школі, – так досить спокійно та розмірено текло життя Юлії до 24 лютого минулого року.
«Подумки я вже прощалася зі своїми мріями»
О 5 ранку 24 лютого 2022 року рашисти почали бомбити Краматорськ. Від тих вибухів прокинулась і Юля. «Син і чоловік сплять, а в квартирі все двигтить, – згадує жінка, – я заварила чай, взяла чашку, сіла біля вікна. Чула вибухи, підстрибувала від кожного страшного звуку, що доносилися знадвору, поглядала на спокійне личко Микити, який мирно сопів, а війна обплутувала моє єство мерзенними щупальцями, залазячи в кожну клітину переляканого тіла. Подумки я поступово прощалася зі своїми мріями на майбутнє»…
Офіс Центру, де працювала наша землячка, розташовувався в підвальному приміщенні. Завданням працівників було провести арт-терапію з тими дітьми, які тільки-но приїхали до Краматорська з Мар’їнки, Авдіївки, Волновахи тощо.
Юля розповідає: «О восьмій я пішла на роботу, взявши з собою сина. Фактично через 20 хвилин після початку робочого дня жінкам почали телефонувати чоловіки, дізнаючись чи ми живі, бо в районі, де розташовувався наш офіс, впала російська ракета… А далі почалися будні, які не можна порівняти із життям, бо кожен ранок зафарбовувався чорним кольором біди, страху, нерозуміння, відчаю і болю за те, що серед нормальних громадян є багато нелюдів. На тлі загальної біди вимальовувалася місцева підлота. Біля нашого будинку є школа, в якій облаштовано бомбосховище. Туди й прямували люди з дітьми, щоб врятуватися, але…їх не пустили, аргументуючи тим, що «тут дєйствующій тір». Більше того, вже наступного дня цю школу зняли із списку будівель, де є бомбосховища.
Поруч з цим неподобством в інших людей розкривалися надзвичайні риси доброти, співчуття, чуйності. Я дякую керівниці нашого Центру, яка оберігала життя тих жінок, у кого були власні діти. Вона не дозволяла нам навіть на вокзал виходити, щоб забирати евакуйованих із зони бойових дій. Донецький обласний дитячо-молодіжний центр став і залишається до цього часу таким собі тимчасовим прихистком, де дітям та молоді із прифронтових районів надають психологічну допомогу та соціальну підтримку і відправляють далі, у більш безпечні місця. У березні 2022 психолог працював з кожною дитиною окремо, а інші працівники допомагали йому та ще готували матеріали для психологічної рівноваги місцян».
Так тривало до 27 березня. А потім Юля з сином поїхала до мами у Семенівку. Микита, який начебто й не звертав уваги на вибухи, дуже боявся виття сирен, що попереджали про небезпеку. Це і стало головною причиною переїзду.
«Вдома і стіни допомагають»
У Семенівці, звичайно, було спокійніше. Свою роботу в Донецькому обласному дитячо-молодіжному центрі Юлія продовжує в дистанційному форматі, працюючи над напрямком національно-патріотичного виховання молоді. Добре, що інтернет-мережа в селі є.
Варто зазначити, що Комунальний позашкільний навчальний заклад Донецький обласний дитячо-молодіжний центр був двічі релокований через війну. В перший раз заклад переїжджав з Донецька у 2014 році, а у 2022 – з Краматорська. Зараз Центр продовжує свою діяльність у Вінниці і змістив свій фокус на підтримку молоді ВПО.
Жінка ділиться: «Спокою на душі та в серці так і не додалося, бо триває війна, довжиною майже в десять років. Звичайно, вдома і стіни допомагають, робота мотивує та й син росте, то треба жити і діяти. Після перемоги працюватиму і обов’язково продовжу вчити людей танцювати, адже танець – це не тільки фізична краса, це духовна радість, яка буде необхідною всім і кожному після тих випробувань, які випали на нашу долю».
Ірина ВОРОНКІНА
