Обов’язок медичних працівників та працівниць – надавати допомогу і завжди стояти на варті здоров’я. Серед тих, хто пішли на фронт рятувати життя захисників і захисниць, – близнюківки Ольга Алєксєєва та Анжела Сокол.
Усі виснажені, але воля до життя – неймовірна
Ольга Алєксєєва вивчилася на медичну сестру у Красноградському медичному училищі. Її першим місцем роботи у 1995 році стало пологове відділення Близнюківської центральної районної лікарні, де пропрацювала двадцять років. «Я була неанатологічною медсестрою. Це дуже відповідальна робота. Особливо мені подобалось брати на руки новонароджених, доглядати за ними і бачити радість батьків. Це диво дивне. І скільки б разів не зіштовхувалася з процесом народження людини – щоразу відчуття неймовірні. На жаль, пологове відділення закрили, бо породіль стало дуже мало, а я перейшла на роботу до хірургічного відділення старшою медичною сестрою».
Коли московити посунули на Україну у 2014 році, Ольгу мобілізували до лав Збройних сил України. Спершу вона служила у Харківському військовому шпиталі, а пізніше – у пересувному військовому шпиталі у місті Часів Яр Донецької області. Після року служби Ольга повернулася до улюбленої роботи. Повномасштабне вторгнення армії рф на територію України Ольга Алєксєєва сприйняла без паніки, бо розуміла, що це рано чи пізно станеться.
«Мене мобілізували 22 червня 2022 року і я почала працювати в реанімаційному відділенні пересувного Маріупольському шпиталю старшою медичною сестрою-анестезисткою. Думала, що мене вже нічого не злякає, бо набачилася жахіть ще в 2014 році, працюючи у Харкові. Але виявилося, що біда та горе, принесені росіянами на нашу землю, мають дуже великі масштаби. Душа болить за майбутнє, надто багато молодих людей скалічено як фізично, так і морально», – каже Ольга Алєксєєва.
За два роки служби медсестрі вдалось вирватися додому у Близнюки лише тричі, бо невеликий колектив шпиталю не міг дозволити собі таку розкіш як відпустка. Вона каже: «Ми не маємо змоги відпочити, бо заміна відсутня. Всі люди виснажені війною. Ось зараз трішки збільшилась кількість медперсоналу, то з’явилась можливість когось поміняти. Мені вдалось побути вдома лише два дні, але й це розкіш. Я неймовірно сумую за Близнюками, за чоловіком, донькою та онуком, але, на жаль, нічого змінити не можу».
У реанімаційному відділенні, де працює Ольга, рівень смертності низький, що свідчить про високий професіоналізм медперсоналу. «Ми робимо все можливе, щоб витягнути поранених з того світу, – каже медикиня. – Дається це важко, але, коли люди самі прагнуть жити, а це ми бачимо у 90% пацієнтів та пацієнток, то все виходить. Правда, іноді бувають і ті, хто докоряє нам за повернення у сьогодення. Зазвичай, це молоді люди, які розчаровані командуванням та мають серйозні проблеми зі здоров’ям, тому й не бачать сенсу в подальшому існуванні. Власне, відновити фізичне здоров’я поранених не так важко, як психологічне, а психологів та психологинь катастрофічно не вистачає. В нашому шпиталі вони працюють цілодобово. А взагалі за роки роботи у військових шпиталях мене найбільше вражає сила духу наших захисників та захисниць, які, попри найважчі обставини, залишаються життєлюбами та оптимістами, мотиваторами для інших».
Моє місце – в медицині
Анжела Сокол теж випускниця Красноградського медичного училища. Протягом 15 років вона працювала медичною сестрою у дитячому відділенні Близнюківської центральної районної лікарні. «Я люблю дітей, але хотілося мати більш широку практику, то коли почала розвиватися сімейна медицина і мені запропонували посаду фельдшерки Острівщинського ФАПу, не вагаючись згодилась», – каже медикиня.
Пані Анжела прагнула до саморозвитку та вдосконалення своїх професійних навичок, тому згодом перевелася до відділення екстреної медичної допомоги, де працювала до повномасштабного вторгнення росіян. «Робота в бригаді ЕМД – це моє, – зізнається Анжела, – бо треба приймати швидкі рішення, надавати негайну допомогу, яка часто рятує не лише здоров’я, а й життя. То я із задоволенням працювала в цій сфері».
Анжела Сокол самотужки виховала двох синів, які наразі є офіцерами і захищають рідну землю в лавах Збройних сил України та Національної гвардії. То і їхня мама 22 липня 2022 року підписала контракт і стала на службу до лав ЗСУ. Наразі вона працює старшою медсестрою у кардіологічному відділенні Дніпровського військового шпиталю, куди на лікування поступають військові чоловіки та жінки після кардіологічного центру – ті, хто перенесли інфаркти і пройшли шунтування, в яких стоять стенти, ті, які проходять військово-лікарняну комісію (ВЛК) на демобілізацію. Люди лікуються у відділенні тривалий час, медперсонал і пацієнти стають рідними один одному, то на роботу медсестри щоранку йдуть, як у свою сім’ю.
«Моє місце в медицині. Тут я можу допомогти якнайбільше, тут мої знання та навички рятують життя захисникам та захисницям, – каже Анжела Сокол. – Я вже втягнулась у ритм роботи, але морально працювати в шпиталі важко. Щоб допомогти людині стати на ноги, треба не лише виконати призначення лікаря, а й вислухати кожного і кожну та відчути хоча б частково те, що відчували вони. Допомагаючи, рятуючи, співчуваючи, я весь час ловлю себе на думці, що моїм синам не соромно за матір, адже я сьогодні з ними в одній шерензі. Мої сини – сенс мого життя, моя гордість і моє неймовірне хвилювання, то інакше вчинити я просто не могла. Зараз вони воюють в самому пеклі і, щоб підтримувати їх, мені самій потрібні сили. От і тримаюсь».
Спільна мета
Навіть в мирний час наші героїні були на передовій: Ольга – доглядаючи немовлят, плекала нове життя і несла відповідальність за нього; Анжела – поспішаючи з бригадою ЕМД до пацієнтів, зосереджено обдумувала свої рішення, від яких залежало життя хворих. Сьогодні у них – спільна мета: перемогти російських окупантів та повернутися до мирного життя!
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
