Відкриття кав’ярні, волонтерство та фермерство: як син загиблого захисника розпочав бізнес під час війни

Сьогодні молоде покоління українців бачить майбутнє України зовсім по-іншому, ніж старше, та й мислять вони вже по-європейському, відмітаючи всі пропагандистські наративи, якими до цього часу частково зв’язано розум тих, хто народився в СРСР.

Представником прогресивної молоді Близнюківської громади є Василь Олексюк з села Новонадеждиного.

Цього зовні брутального молодого чоловіка з сучасною стрижкою, доглянутою бородою, в ідеально підігнаному по фігурі одязі важко уявити за кермом трактора. Втім, насправді, Василь займається фермерством, самостійно обробляє земельні площі та чудово вміє робити ремонти. Будь-яка робота, за яку він береться, виконується блискуче, бо інакше він просто не вміє.

«Я народився і виріс у Новонадеждиному, а ось батьки мої родом із західної частини України, – розповідає Олексюк. – Тато із Івано-Франківська, після служби в армії він приїхав у Близнюківський район, щоб будувати оселі колгоспникам. Він зводив будинки у Богданівці та Алісівці.  Мама із села Нересниця Тячівського району Закарпатської області. Разом зі своїми батьками у 1986 році переїхала до Новонадеждиного, де на той час був потужний колгосп, який через два роки реорганізувався. Але мої батьки познайомились, покохали один одного і залишились в цьому мальовничому селі назавжди. З часом тато став фермером і мене вчив всьому, що вмів сам».

Після закінчення школи Василь став студентом Харківського національного університету будівництва та архітектури і поїхав працювати у Прагу помічником інженера.

«Чеську мову я вивчав в ході роботи, – каже Василь. – Спершу був підсобним працівником, потім виріс до майстра. А незабаром, здавши іспити з мовознавства, перейшов на посаду помічника інженера. Завдяки відповідній освіті та знанню мови, я став таким собі містком комунікації  між чехами та українськими бригадами. Це було з 2019 до 2021 року. А далі ковід зробив свою брудну справу, і я залишився без роботи».

Наш земляк поїхав в Україну, щоб захистити диплом, а з Чехії отримав повідомлення, що через коронавірус відбулось скорочення штату, і він може не повертатися. Але зупинятися на досягнутому Василь не збирався, адже мав план заробити за кордоном стартовий капітал і повернутися в Україну, щоб відкрити власний бізнес.

«Я знайшов роботу в Польщі, де теж почались проблеми з працевлаштуванням. Влітку приїжджав додому, а восени повернувся вже в Чехію. Планував зробити довгострокову візу, хоча б на 2 роки, щоб заробити грошей, але не так склалося. 9 квітня 2022 року мене чекали в Чехії, але у лютому почалась війна, то я залишився вдома. А тато на третій день після повномасштабного вторгнення московитів пішов на фронт добровольцем», – згадує Василь.

Війна перевернула життя родини Олексюків. Василь Іванович Олексюк загинув 21 січня 2023 року від наскрізного кульового поранення поблизу селища Благодатне на Донеччині, виконуючи бойове завдання по відбиттю збройної агресії з боку рф. Старша сестра героя цієї розповіді Марина жила в Макарово, то ледве встигла евакуюватись спочатку в Чехію, а потім у Німеччину, де живе й зараз у Берліні. А Василю довелось взяти на себе відповідальність за невелике фермерське господарство.

«Якщо до війни я просто вмів їздити на тракторі, то тепер довелось швидкими темпами за відео-уроками вчитись обробляти землю, – каже Василь. – Сіяв соняшник та кукурудзу, збирав врожаї, але погодні умови не дозволили отримати бажаного. А ще я вирощую часник. Батько займався зерновими культурами, а я завжди хотів у промислових масштабах вирощувати часник, що й почав робити ще у 2021 році. Спочатку під часником було 20 соток, а зараз – 3 гектари. Починав ще з татом сіяти мотоблоком, а тепер маю відповідну техніку. За цей час налагодив і логістику щодо оптового продажу часнику – це м’ясокомбінати, заводи, де роблять спеції, а частину часнику експортую».

То, заробивши кошти, додавши до цього накопичене, Василь Олексюк вирішив не чекати  якихось змін, бо розумів, що його життя триває тут і зараз, і взявся за втілення свого плану – відкриття кав’ярні у Близнюках.

Він каже: «Я давно розумів, що треба розвивати власний бізнес, щоб не лише земля приносила прибуток, а й ще щось. Близнюківщина – це зона ризикованого землеробства, особливо тепер, коли клімат кардинально змінюється. А ідею відкрити красиву кав’ярню, де буде затишна атмосфера, я виношую вже давно. Все ця справа затягувалась, на що було безліч причин, але я зміг втілити заплановане в життя і запрошую близнюківців, близнюківок та гостей нашої громади у кав’ярню, де можна випити смачну каву та поласувати смаколиками».

Весь ремонт приміщення кав’ярні Василь робив власноруч. Він зізнається: «Моїм наставником, вчителем та мудрим порадником завжди був батько.  Ми були з ним дуже близькими людьми. То що б я не робив, завжди думаю, а як би оцінив тато мою працю? Адже він сам мав золоті руки. Мені здається, що і зараз він поруч зі мною, бо я відчуваю батьківську підтримку навіть після його смерті».

З початком великого протистояння українського народу російській навалі Василь Олексюк почав займатися волонтерською діяльністю. Спочатку разом з другом із Садового розвозили продукти харчування численним внутрішньо переміщеним особам, а вже після загибелі батька поїхав з допомогою на фронт.

«Сидіти склавши руки я не вмію, – каже Василь. – Я фермер, у мене завжди в запасі є дизпальне, тому я відразу відгукнувся на прохання допомогти у розвезенні гуманітарної допомоги. З часом познайомився з дружиною загиблого Андрія Галкіна Таїсією і вже разом ми почали возити необхідні речі та продукти харчування військовим – це бійці 49, 72 бригади «Лють» та 3 ОШБ. Роблю те, що повинен, то навіщо про це багато говорити».

Олексюк також є активним учасником проєктів, які втілює громада. Він розробив проєкт парку для рідного Новонадеждиного і виграв його у програмі «Громадський бюджет», брав участь у розробці Стратегії розвитку Близнюківської громади та Статуту, не стоїть осторонь благодійних заходів, які проводяться у Близнюках.

А ще захоплюється нумізматикою, зварювальними роботами та обожнює мотоцикли. «Колись мама подарувала татові мотоцикл, то зараз я його розбираю, ремонтую, збираю, адже покопирсатися в мотоциклах – то моє, – посміхається Василь. – А коли є час, їжджу на сучасному мотоциклі, бо люблю швидкість».

І додає: «Життя та робота за кордоном значно вплинули на моє світосприйняття. Я бачу наскільки могутньою та успішною могла б бути Україна, аби не війна. В той же час помічаю наскільки багато українців, які залишаються зомбованими радянською пропагандою, просто не хочуть змінювати свою долю на краще. Мій батько віддав життя за Україну, а я робитиму все можливе, щоб моя рідна земля була спроможною та комфортною для проживання, щоб ті, хто виїхав за кордон, поверталися додому, адже тут – найкраще місце на землі»
Ірина ВОРОНКІНА

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.