Вікторія Гончарова: «Сергій завжди казав: ми ще багато встигнемо…»

Ці слова чоловіка Вікторія пам’ятатиме завжди. Їхня історія про любов, міцну родину і втрату, яка болить усій громаді.

Вікторія познайомилась із Сергієм Гончаровим випадково – у Лозовій, на початку 2009 року. «Я їхала до сестри в Харків, а він – здавати сесію, – згадує Вікторія. – Наші погляди зустрілися, і Сергій підійшов, щоб допомогти завантажити у вагон важкі валізи. Так до Харкова і їхали разом, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що в нього є тітка у Лозовій, тож зустрічатися було легко. Ми спілкувалися, гуляли, закохалися… Через рік, у серпні 2010-го, одружилися».

Сергій спочатку працював у колгоспі в Павлівці, потім трактористом у СТОВ «Самара». Косив сіно, заготовляв силос, підробляв кочегаром у школі. А вдома подружжя утримувало велике підсобне господарство.

«З Сергієм завжди було легко, бо він забирав левову частину роботи на себе. Допомагав і матері, бо був хорошим сином. Безмежно любив наших дітей. Михайлику цього літа ви повнилося 14, а Микиті восени буде 9. Вони завжди тягнулися до батька, бо він їх вчив косити траву, рибалити, ре монтувати техніку. Хлопці обожнювали, коли тато катав їх на мотоциклі.

Ми дружно жили, будували плани на майбутнє, але війна забрала мого коханого». Мобілізували Сергія Гончарова 5 вересня 2023 року. Він був у кулеметному взводі роти вогневої підтримки.
Служив, як жив, – чесно, відважно.

Щодня ми з чоловіком тримали зв’язок. Час йшов, війна тривала, моя душа розривалась на шматки, але що вдієш, коли рідну землю захищати треба. Сини росли, стали мені помічниками, – каже Вікторія. – Але й нас не оминула біда. 19 березня цього року о дев’ятій вечора ми спілкувались із Сергієм. Їхня частина тоді стояла на Покровському напрямку. Він сказав, що збирається на завдання і пообіцяв зателефонувати через дві години. Я чекала, але дзвінка вже не було… А зранку командир повідомив страшне – Сергій загинув. Це сталося через годину після нашої розмови»…

Як живе жінка після загибелі коханого чоловіка? Питання риторичне, бо назвати існування і щоденну машинальну турботу про синів повноцінним життям – не можна, бо в ньому немає радості, а є лише тупий біль і страх за дітей та невпевненість у завтрашньому дні.

«Я реалістка, – каже Вікторія. – Розумію, що Сергій пішов у засвіти і вже ніколи не переступить поріг нашого дому, але іскорка надії таки ще тліє у моєму серці. Останнім часом Сергій постійно сниться нам з синами і стверджує, що живий. Труна була закрита, побратими розповідають, що його автівка підірвалась на протитанковій міні, але ні впізнання тіла, ні аналізу ДНК не було».

Щонеділі Вікторія з дітьми прямує на цвинтар, прибрати могилку і поплакати, бо в побуті Вікторія ховає свої сльози. «Синам і так важко без батька, а люди не так поспівчувають, як попліткують за спиною. Тому все в собі, адже я – дружина загиблого захисника і пишаюсь своїм чоловіком. «Ми ще багато встигнемо» – любив повторювати Сергій і я повинна закінчити початі ним справи, та головне – виховати синів справжніми людьми, гідними пам’яті свого батька».

Ірина ВОРОНКІНА

Фото із сімейного альбому сім’ї Гончарових