Шістнадцять років тому Наталія Гулик переїхала з Башилівки до Червоного — до чоловіка, Івана Миколайовича. Тут народжувалися її молодші доньки, тут садили дерева у дворі, перекривали дах, робили ремонти, збиралися за великим столом усією великою родиною.
Адже у Наталії п’ятеро доньок. Старша, 25-річна Юлія, закінчила університет за спеціальністю «готельно-ресторанна справа», заміжня, виховує чотирирічну донечку Єву. Її чоловік — військовий, нині виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку. Єлизаветі 23 роки, вона працює у сфері біржової діяльності, живе з чоловіком у Харкові. Тетяна 2005 року народження — вона студентка третього курсу медичного університету в Дніпрі, здобуває фах реабілітолога. Надії 18 років і вона теж вже здобуває свою професію, навчаючись у Лозівському комунальному ліцеї на маляра-штукатура. Наймолодша Наталка — семикласниця Верхньосамарського ліцею.
Велика дружна родина часто зустрічалась у батьківському домі, розташованому у мальовничому селі. Тут вирувало життя.
Але «велика» російська армія любить воювати з цивільними жителями. З осені минулого року вороги почали обстрілювати Верхньосамарський старостинський округ, до складу якого входять і села Червоне та Башилівка.
У листопаді шахед зруйнував будинок матері Наталії — Лідії Іванівни Василенко у Башилівці . А 16 грудня о 10:20 прийшла біда і до багатодітної родини Гуликів.
« Ми в той час з дружиною були у Близнюках,- розповідає Іван. – Вдома залишились доньки – Надія та Наталя. І тут дзвінок на телефон від сусіда: Ваня, ваша хата горить. Як домчали додому – не пам’ятаю…»…
Годі зараз говорити про емоції, які на той час пережили ці люди. «Шахед вгруз у дах нашого будинку якраз над кімнатою, де спала Надійка, а поруч в кімнаті була Наталочка. Вона дуже злякалась… — тихо згадує пані Наталія. — Осколки пішли у двір і в хату, яка за декілька хвилин спалахнула. Доньки дивом залишились живі. Вони вискочили у двір в чому були. Двір – весь у скалках, ніби мотоблоком перепахано. Хати фактично немає…»
Від оселі, яку роками облаштовували, залишилися зруйновані стіни й уламки скла. Усе, що створювалося працею і любов’ю, зникло за лічені хвилини.
А ввечері того ж дня — новий удар. О 18:40 ворожий безпілотник влучив у подвір’я сусіда. Пожежа, повторні вибухи, гуркіт…Страшно.
Сьогодні родина тимчасово мешкає у батьківській хаті в рідному селі. Відновлювати зруйнований будинок немає сенсу — пошкодження критичні.
Через місяць після обстрілу Гулики отримали сертифікат за державною програмою «єВідновлення» як постраждалі від прямого влучання.
«Ми зрозуміли: треба їхати з Червоного. Дітей потрібно вивозити в безпечніше місце. Тут уже немає відчуття дому — тільки спогади й страх. Тому підшукуємо оселю у Полтавській області», — зізнається Наталія.
Після трагедії родину підтримали сусіди, рідні, небайдужі люди. Близнюківська селищна рада надала одноразову матеріальну допомогу. Люди приносили одяг, речі першої необхідності, допомагали розбирати завали. «Коли стоїш серед руїн і не знаєш, з чого почати, — дуже важливо відчути, що ти не сам. Нам допомогли вистояти», — каже Наталія.
Попереду —новий початок життя і будування всього з нуля. «Ми втратили стіни, — говорять Гулики, — але не втратили одне одного. Поки всі живі — ми впораємося».
Ірина ВОРОНКІНА
