У Близнюківській громаді День матері – це не лише про квіти, обійми й слова вдячності. Для багатьох жінок він має інший зміст – тихий, стриманий і болючий. Тут живуть матері, які втратили найдорожче – своїх синів. Таких жінок у громаді чимало. І за кожною історією окремий світ, зруйнований війною. Сьогодні ми розповідаємо про п’ятьох матерів із Верхньосамарського старостату. Їхні долі різні, але їх об’єднує одне: вони виховали синів, які стали на захист України і віддали за неї життя. У їхніх домівках з трепетом ставляться до речей загиблих синів: дитячі фото графії, військові шеврони, повідомлення в телефоні, які вже ніколи не доповняться новими словами. Вони пам’ятають їхні голоси, жарти, плани на майбутнє – усе те, що обірвала війна. Цей біль не має терміну давності. Він не стихає з роками, лише змінює форму. І водночас ці жінки знаходять у собі сили жити далі: допомагати іншим, підтримувати родини військових, бути опорою для своїх близьких…
Сьогодні матері знову вимушені проводжати на війну з підлим та підступним ворогом своїх синів, молитися за них, цілодобово чекати дзвінка, і знову вчитися жити після страшного слова «загинув»…
Історія Тетяни Миколаївни ФЕДОРЧЕНКО із Павлівки
«Біль ніколи не вщухне. Він всередині. Ти просто звикаєш. Іноді він виходить назовні, іноді тліє всередині», – говорить жінка тихо. Тетяна Миколаївна втратила сина – ВАДИМА ФЕДОРЧЕНКА. Турботливий, щирий, товариський – таким його пам’ятають усі, хто знав. У школі – успішний учень, серед друзів – душа компанії. Він легко йшов по життю, мав плани, мрії, майбутнє. Служив у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ. За службу отримав відзнаки. У 2014 році Вадима перевели до Краматорська, згодом – у Дебальцеве. Про небезпеку рідним не говорив. Жартував, заспокоював. Беріг їх. 9 лютого 2015 року він виїхав із Дебальцевого у службових справах. Останній дзвінок додому був о 7:30. Його автомобіль потрапив у засідку поблизу Логвинового. У тому бою загинули десятки українських військових. Вадим зник безвісти. Чотири роки родина жила між надією і страхом. Телефонні дзвінки з його номера, чутки про полон, відсутність підтвердження – усе це тримало за тонку нитку віри. Правду встановили лише згодом – за допомогою ДНК-експертизи. Вадима поховали як невідомого захисника у Дніпрі. І тільки через роки він повернувся додому, до матері, у рідну землю. «Наші загиблі діти – це гілочки, які викинули пагони, але так і не виросли», – каже Тетяна Миколаївна. Вона зізнається: спочатку не хотіла жити. Відгородилася від людей, замкнулася в собі. Але з часом знайшла сили піднятися. Сьогодні вона живе «за сина». Допомагає військовим: готує їжу, долучається до розселення. Дивиться на захисників і бачить у них свого Вадима. «У свій час моїй дитині допомагали волонтери. Тепер я допомагаю військовим», – каже пані Тетяна. Поруч із нею молодший син Богдан, йому 21 рік. Працює у комунальному господарстві. Він – її опора і продовження життя. Тетяна Миколаївна говорить, що серед матерів, які втратили синів, виникає особливий зв’язок: «Ми дуже дружимо із Ярошенко Катею. Вона теж втратила сина, а наші діти дружили змалечку, то спільне горе зробило нас рідними».
Історія Катерини ЯРОШЕНКО із Павлівки Леонідівни
Її син ОЛЕКСАНДР КОЖУШКО пішов на війну в перший день повномасштабного вторгнення московитів. Захищав рідну землю у складі 92-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. Як і тисячі інших, він не шукав виправдань – просто став до строю. Служив, телефонував, тримав зв’язок. Вранці і ввечері обов’язково зв’язувався з мамою. «Це була наша міцна ниточка, що з’єднувала фронт і дім, – говорить пані Катерина. – Останній дзвінок був у четвер. Двічі. Під час другої розмови син попередив: до обіду наступного дня зв’язку не буде, але потім обов’язково зателефонує. Я чекала, але зранку 22 квітня 2022 року набрала першою – телефон був поза зоною. Пізніше з’явилися гудки, але Саша не відповідав. Тоді почалителефонувати всі рідні. Гудки – і знову тиша. А потім – знову «поза зоною». І більше – жодного сигналу». Звістка прийшла раптово. Староста повідомила, що Олександр загинув. На одну мить у матері з’явилася надія, бо не збігся рік народження у сповіщенні, але вона швидко розтанула. «Одна секунда надії… і все…чорнота, – згадує Катерина Леонідівна. – Пізніше дізналася, що з позицій Саша виходив останнім. Снайперський постріл – і все – життя обірвалось. І моє теж». Після втрати світ звужується до спогадів і тиші. Але навіть у цій тиші є те, що тримає на цьому світі – онуки. Катерина Леонідівна каже: «Старший онук Богдан дуже схожий на свого загиблого дядька. Зараз він, мабуть, і є моєю життєвою силою. Звісно, тішусь і маленькою онукою Алісою. Донька, зять, чоловік – всі разом підтримуємо один одного і вчимося жити далі. А ще, як не дивно це звучить, біда дала мені в підтримку таку ж, як я, маму загиблого сина, – Тетяну Федорченко. Вона для мене більше, ніж сестра. Якось так сталось, що ми й розраду знаходимо одна в одній, у спілкуванні та спогадах пронаших хлопчиків».
Історія Наталії Михайлівни РАВЛИК із Башилівки
У шкільному кабінеті математики панує звична тиша, а зараз тим паче, бо ж навчання дистанційне. В повідомленнях, які надсилають учні, задачі, рівняння, приклади, що мають точні відповіді. Але в житті Наталії Равлик немає жодної формули, яка могла б пояснити втрату сина. Вона – вчителька у Добровільській школі, звикла до логіки, порядку, чітких рішень. Та з 4 березня 2024 року її життя розділилося на «до» і «після». У той день загинув її син – БОГДАН РАВЛИК. Він був спокійним, врівноваженим хлопчиком, з усіма знаходив спільну мову. Після школи він вступив до Донбаської державної машинобудівної академії у Краматорську. Закінчив її саме тоді, коли війна вже торкнулася Донеччини. Однак, Богдан обрав собі професію рятувальника. З 2015 року постійні виїзди, небезпечні завдання, робота там, де є загроза життю. Він працював у найгарячіших точках. Виїжджав із побратимами навіть на Світлодарську Дугу. Навчався, вдосконалювався, служив…А мати чекала. У березні 2024-го Богдан із командою виїхав на рятувальну операцію. Разом із напарником працював там, де не міг вчасно побачили, що в їхній бік летить ракета. Шансів вижити не було… Про загибель сина пані Наталія дізналася від брата, який також служить у ДСНС. «Я не хотіла вірити у найстрашніше, – згадує Наталія Михайлівна. – Та брат вже був на впізнанні і підтвердив, що Богдан пішов у засвіти… Чи живу я далі? Ні! Просто існую. Спочатку було так невимовно тяжко, що думала: не впораюсь з тим горем, що накрило мене з головою. Я вважала себе винною: мало молилась, не змогла зберегти синочка. Тиша взагалі стала страшною. Мене рятувала школа і зосередженість на уроках. Це давало змогу думати лише про роботу. Та й зараз, аби не колектив та учні, – в рази було б важче». Звісно, розділяють материнський біль і рідні: чоловік, невістка та онучка, але мамі він пече особливо. Наталія Михайлівна ділиться: «Після звістки про загибель Богдана у нас деякий час жила невістка з онукою. Кожен з нас дуже сумував за дорогою людиною, але, щоб ще більше не ранити один одно го, ми намагались не показувати сліз. Це нас трішки врівноважувало. Але з часом у мене зародились інші важкі думки – за майбутнє онучки Валерії, яка вже не побачить свого рідного тата. Їй зараз шість років, і коли дитина приїжджає до нас, то обіймає фотографію батька і розмовляє, наче з живим. Серце крається від того. Я дуже вдячна невісточці за те, що вона тримає міцний зв’язок з нами. Це важливо!». Зараз Наталія Равлик живе, як сама каже, «кубик у кубику – виконала свої професійні обов’язки і додому». Вона розуміє, що знайомі іноді бояться підійти до неї із запитаннями, щоб в черговий раз не роз’ятрити рану втрати. І пояснює: «Дистанція, яку невимушено люди вибудовують між собою і нами, матерями, які втратили своїх дітей, – не потрібна і страшна. У мене був син, я пишалася ним і хочу про нього говорити. Так, він вже не з нами, але його душа живе в його доньці і наших спогадах. Материнська втрата – це не те, що можна пережити, але те, з чим доводиться іс нувати»…
Історія Валентини Олександрівни СТЕПУРИ із Веселого
У домі Валентини Олександрівни біль оселився не в одну мить. Він приходив поступово – і залишався. Спершу – серпень 2023 року. Тоді раптово зупинилося серце одного з її синів-двійнят – Олександра. Без війни, без пострілу – просто обірвалося життя. А вже у травні 2024 інший син, АНДРІЙ ЦАРЬКОВ, зник безвісти. Він був молодшим сержантом, командиром стрілецького відділення. Виконував бойове завдання поблизу села Семенівка. 10 травня 2024 року – дата, яка стала межею між надією і невідомістю. Майже рік тривали пошуки… У минулому році Андрія Царькова таки поховали на цвинтарі рідного села. «Ми шукали Андрія, зверталися всюди… Була надія. Та й зараз жевріє. Бо я не бачила тіла», – говорить мати. Для неї ця історія досі не має крапки. Її син Андрій закінчив школу, а потім Харківський національний університет радіоелектроніки. Після навчання повернувся додому. Працював у СТОВ «Самара», будував життя, виховував доньку. Звичайний шлях звичайної людини, яка любила свою родину і свою землю. Коли почалася війна, він став на захист, а в 45 років поповнив небесне військо захисників. Підтримують Валентину Олександрівну її молодший син Євген, його сім’я та прийомна донька Людмила. Мати каже: «Діти допомагають, але жити тяжко. Ось як онучки прибіжать, обіймуть, пощебечуть про свої справи, тоді на серці легше стає, а так… живу собі якось». Бо коли мати втрачає сина – це не лише про смерть. Це про порожнечу, яка не заповнюється нічим. Про роки, які не відбудуться. Про слова, які не будуть сказані.
Історія Лілії Миколаївни ГОНЧАРОВОЇ з Варварівки
У дворі Лілії Миколаївни кури звично метушаться біля паркану, у загоні перегукуються качки. Побут іде своїм ходом – як і має бути в селі. Але сама господиня зітхає: «Хіба то життя…» Після втрати сина ці слова звучать не як скарга, а як констатація. Її син, СЕРГІЙ ГОНЧАРОВ, був опорою для родини. Працьовитий, спокійний, надійний. Працював у сільському господарстві, був трактористом у СТОВ «Самара», умів і сіно косити, і техніку полагодити. Вдома утримував велике господарство, мав родину, виховуав двох синів. Сергій умів жити просто і правильно – працювати, любити, будувати плани. «Ми ще багато встигнемо…», – казав він дружині Вікторії. Не встигли. Його мобілізували 5 вересня 2023 року. Служив у кулеметному взводі роти вогневої підтримки. Як жив, так і служив: чесно. 19 березня 2024 року вони говорили востаннє. Сергій був на Покровському напрямку. Сказав, що йде на завдання і передзвонить за дві години. Дзвінка не було. Зранку родина дізналася: він загинув. Для матері час після цієї звістки ніби зупинився. Але життя навколо – ні. Поруч рідні і головне – онуки. «Старший, Михайлик, дуже схожий на батька і зовнішньо, і характером. Як і Сергій, він тягнеться до техніки, – каже Лілія Миколаївна. – Молодший онук теж вчиться жити без тата. Невістка у нас чудова – сама тримається і нам допомагає, не дає розсипатися родині. А зараз це дуже важливо». Лілія Миколаївна не залишилася сама зі своїм горем. Вона спілкується з іншими матерями – тими, хто теж втратив синів. Їх об’єднало те, чого ніхто не обирає. Вони спілкуються… Іноді просто мовчать… Буває – дають волю сльозам… Розуміють одна одну без зайвих слів. Але навіть серед людей кожна мати знаходиться наодинці зі своїм сином і своєю пам’яттю.
Кожна з цих розповідей криє в собі нестерпний материнський біль, і, на превеликий жаль, – ці історії лише маленька краплина із багатьох інших у нашій громаді і по всій Україні. Вони схожі і водночас – унікальні. Бо кожна материнська втрата має своє ім’я і свою пам’ять. Ці жінки знову вчать ся жити після смерті власної дитини. Вони продовжують тримати небо своєю пам’яттю, своєю любов’ю, своєю силою. Ми схиляємо голови перед цими неймовірними матерями. Перед їхньою силою, витримкою і любов’ю, яка не зникає навіть після найстрашнішої втрати. Їхні сини захищали майбутнє України. А вони тихо бережуть пам’ять про них. І це теж боротьби!
Ірина ВОРОНКІНА
