Іноді про людину найкраще розповідають не її власні слова, а слова інших. Коли редакція «Нового життя» запропонувала жителям Близнюківської громади взяти участь в опитуванні «Герої поруч» і назвати тих, кого вони вважають прикладом людяності, мужності, доброти та сили духу, ми не очікували такого відгуку. Майже п’ять тисяч людей лише за дві доби побачили опитування. У коментарях з’являлися різні прізвища. Але одне з них повторювалося особливо часто – Анатолій Ващенко.
Хтось писав: «Він завжди допоможе». Інші згадували безсонні ночі, гуманітарні рейси, автомобілі для військових, сотні маскувальних сіток, які відправили на фронт. І майже в кожному дописі звучало головне – повага.
Сам же Анатолій до таких слів ставиться стримано. «Я не герой. Я ветеринар і волею долі – волонтер. Просто роблю те, що повинен», – каже Ващенко.
Такі люди рідко говорять про себе. Їм значно простіше розповідати про інших.
Його волонтерське життя почалося вранці 24 лютого 2022 року. Анатолій згадує: « Зібралися в кафе «Ліон», де разом з Наталією Кузнєцовою, яка й організувала волонтерський рух у Близнюках, та іншими небайдужими людьми думали, чим можемо допомогти тим, хто першим потрапив під вплив російського терору. З того дня все й закрутилося».
До великої війни Ващенко жив зовсім іншим життям. Працював ветеринарним лікарем, будував звичайні людські плани, не уявляючи, що невдовзі вони зміняться назавжди. «Навіть у думках не було, що волонтерство стане моїм цілодобовим сьогоденням, – наголошує Ващенко. – А потім на фронт пішли друзі, земляки, знайомі хлопці, з якими ще вчора вітався на вулиці. Саме вони стали головною мотивацією до волонтерської діяльності».
Сьогодні Анатолій очолює благодійну організацію «Благодійний фонд «Єдність Близнюківщини»». Фонд з’явився наприкінці 2023 року, хоча сама волонтерська робота тривала значно раніше. За цей час навколо БФ згуртувалися вісім активних волонтерських осередків. Майже сотня людей щодня плете маскувальні сітки, виготовляє окопні свічки, «кікімори», подушки, вологі душі. Цифри тут промовистіші за будь-які слова. Понад 3600 маскувальних сіток уже вирушили на фронт.
Шістнадцять автомобілів передано українським військовим. Кілька гуманітарних вантажів отримала Близнюківська лікарня.
Та коли запитуєш про ці досягнення, Анатолій Ващенко майже відразу переводить розмову на інших: на німецького письменника, публіциста та волонтера Крістофа Брумме; на швейцарського волонтера Урбана Фрая; на українців, які живуть за кордоном; на жінок, що годинами стоять біля станків із заготовками масксіток; на водіїв, які везуть допомогу туди, де небезпечно. Наче боїться привласнити собі бодай частину чужої праці. В той же час його власний день починається о шостій ранку. Домашнє господарство. Робота ветеринара – адже потрібно заробляти на життя. Потім звіти, телефонні дзвінки, пошук за потребами військових, поїздки до волонтерських осередків, відправка необхідних речей на фронт із відділення «Нової пошти», зустрічі із захисниками, нові запити і думки про те, як їх швидко виконати.
«Чи є у мене вихідні? – перепитує Анатолій. – Та ні, такого немає. Щодня доводиться розв’язувати якісь проблеми. Якщо потрібно їхати ближче до фронту, то це ще три-п’ять діб підготовки, щоб завантажити автівку, придбати те, чого нема в наявності, і домовитися про виїзд хлопців в сіру зону».
Думати про власне здоров’я чи втому чоловіку ніколи, хіба що вже звалить недуга з ніг високою температурою чи нестерпним болем. «Нам в тилу у будь-якому випадку легше, ніж тим, хто стоїть на передовій, – резюмує волонтер. – Ми живемо у власних домівках, спимо на своїх ліжках, ходимо в магазин, бачимо мирні картинки повсякдення. То для мене найстрашніше, коли я відправляю на фронт посилку, а отримувати її вже нікому…». Після цих слів западає мовчання.
Згодом Анатолій зізнається, що не раз хотів усе покинути. «Разів сорок точно, – каже. – Буває, накриває така чорна депресія… Але на ранок, наче прокидаєшся: сьогодні я відмовлюсь, завтра- інші, а як же тим, хто на фронті? У них вибору нема, бо за спиною вся Україна, а значить і мені не можна опускати руки. Працюємо далі».
Урбаном Фраєм
Анатолію Ващенку болить не лише війна. Як ветеринар, він не може спокійно дивитися на покинутих тварин, які прибиваються до військових колон або залишаються без господарів. Тому сьогодні фонд веде перемовини зі швейцарськими партнерами про створення у громаді притулку для безпритульних собак. «Я озвучив цю проблему Урбану Фраю під час його візиту до Близнюків з гуманітарною допомогою лікарні. Він одразу сказав, що готовий допомагати. Звісно, спочатку для 5-10 собак, а далі видно буде», – ділиться Анатолій. Напевно, саме це найбільше характеризує Анатолія Ващенка. Він однаково переживає і за військового на передовій, і за пораненого собаку чи кота, бо для нього допомога не має винятків, а війна навчила жити сьогоднішнім днем.
Наприкінці розмови волонтер звертається до тих, хто щодня, як і він, працює для Перемоги: «Українським волонтерам хочу сказати одне: навіть коли важко, не зупиняйтеся. Крім нас цю роботу ніхто не зробить. А нашим друзям за кордоном – дякую. Україна сьогодні стримує ворога не лише заради себе. Ми захищаємо всю Європу. І кожна ваша допомога – це врятовані життя».
Ірина ВОРОНКІНА
«Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди».
