Головна > ВІЙНА > ГЕРОЇ СЕРЕД НАС

Три роки очікування і повернення додому

Лейтенант Національної гвардії України Олександр Марченко 17 травня 2022 року разом із побратимами вийшов із «Азовсталі» в Маріуполі за наказом Президента України.Але вихід із пекла означав не свободу, а полон. І для його дружини Єлизавети та маленького сина Нікіти почався довгий шлях боротьби, віри і щоденного очікування. Олександр служив у військовій частині 3011 у Кривому Розі. До війни - звичайне життя, плани, молода сім’я, у 2018 році в подружжя народився син Нікіта. З початку повномасштабного вторгнення Олександр обороняв Маріуполь - був в аеропорту, на «Азовсталі», командував зенітно-ракетним взводом. Ще 16 лютого 2022 року він попереджав дружину про небезпеку. «Саша тоді зателефонував

Читати далі

Родина Марчуків чекає свого сина з полону

Дата 2 грудня 2022 року розділила життя родини Марчуків на «до» і «після». Того дня їхній син Олександр Марчук зник безвісти в районі Білогорівки. Відтоді його батьки живуть між болем невідомості і впертою вірою - син живий. Остання розмова з сином була короткою і тривожною. «Саша подзвонив і сказав, що йде на позицію. Попередив: зв’язку не буде десь з тиждень. Я чекала… Але вже через чотири дні прийшло сповіщення від ТЦК, що він зник безвісти», - пригадує мама Надія. З того моменту почався шлях, який проходять тисячі українських родин - пошук. Виснажливий, без гарантій, але єдино можливий. Пані Надія говорить чітко, без

Читати далі

Від шкільного класу – до фронту

Під час короткої відпустки до редакції газети «Нове життя» завітав солдат Михайло Волков. Спокійний, зосереджений, небагатослівний - він уважно перегортав сторінки свіжого номера, ніби намагаючись бодай на мить повернутися до звичного, мирного життя. Михайлу 34 роки. До війни він працював у школах Близнюківщини: Алісівській, Берестівській, Квітневій, Острівщинській - та в Близнюківському ліцеї. Викладав історію, спілкувався з дітьми, жив тим щоденним ритмом, який сьогодні здається таким далеким. Каже, що сумує за гомоном у шкільних коридорах та дитячою безпосередністю. 22 травня 2025 року чоловіка мобілізували до лав Збройних сил України. Після проходження бойової підготовки у навчальному центрі вже з 30 липня він потрапив до

Читати далі

«Не маю права загинути»: історія захисника Олександра Кутєпова

В селі Алісівка 10 березня 1987 року народився хлопець, якому судилося пройти шлях від сільського подвір’я до найгарячіших точок фронту. Олександр Кутєпов виріс у багатодітній родині, де змалку вчили поважати працю і підтримувати одне одного. Закінчив Алісівську школу, згодом - Панютинське професійно-технічне училище. Строкову службу проходив у Білій Церкві та Яворові - це була звичайна армійська школа життя, без передчуття великої війни. Та історія розпорядилася інакше. Олександр Кутєпов З 2017 року Олександр воює у складі 25-тої окремої повітряно-десантній Січеславській бригаді. «Наша бригада завжди там, де пекло»., - каже захисник. І ці слова - не перебільшення. Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року він зустрів в

Читати далі

Командир відділення Максим Леонідович Корсун

Інформаційний вісник 225 ОШП «Команда Сірко» пише про нашого земляка Максима Корсуна. Він народився і виріс у Близнюках. Мама захисника Ольга Дмитрівна Соботта каже: «У мене троє синів, Максим старший і найвідповідальніший. Він в дитинстві і їсти міг приготувати, і за братами послідкувати. Після закінчення школи навчався у Барвінківському сільгоспучилищі на тракториста-комбайнера. Однак, за професією не працював. Поїхав до Харкова і там будував свою долю». До лав Збройних сил України Максим долучився у 2024 році. Воює на Сумському напрямку. Відділення під командуванням Корсуна Максима Леонідовича вирушило на пікапах до бойової броньованої машини, яка мала доставити бійців у район висадки. Ситуація вимагала

Читати далі

Стійкість, загартована війною: шлях командира Євгена Щербака

113 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ Регіональне управління Сил територіальної оборони "Схід" ЗСУ пише про Євгена Щербака. Березень 2022 року розірвав звичний плин часу, наче грім розтинає весняне небо над степом. З того дня для Євгена почалася не просто служба - почалася відповідальність за кожен клаптик землі, де колись проходило його дитинство. Він народився у Криштопівці - там, де горизонт широкий, а люди прямі, як польова дорога. Земля навчила його головному: якщо стоїш - то міцно, якщо працюєш - то до кінця. У 2017 році Щербак закінчив Павлоградський коледж Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет». Він знав, що

Читати далі

Я й сьогодні готовий іти до війська – каже 90 річний Анатолій Синиця

У чорну для українського народу дату — четверту річницю початку повномасштабного вторгнення росії в Україну — до редакції газети «Нове життя» завітав особливий гість - Анатолій Андрійович Синиця. Цьому чоловіку вже 90 років, та в його поставі, у твердості голосу й погляду — незламність, яка не підвладна вікові.У 2022 році, коли московити розпочали повномасштабний наступ, вже 25 лютого, цей мужній чоловік, якому тоді було 86 років, прийшов до Близнюківського військового комісаріату з наміром мобілізуватися.  Не для символічного жесту — а з реальним бажанням стати до строю. «Я й сьогодні готовий іти до війська, — каже Анатолій Андрійович. — Я ж

Читати далі

ТОВ «Гуманітарна безпека»: як Харківщина власними силами відновлює розмінування після окупації

По всій території Харківської області, особливо на землях, що пережили окупацію, сьогодні триває складний і довготривалий процес повернення до життя. Йдеться не лише про поля й підприємства, які роками оброблялися місцевими агровиробниками, а й про цілі громади, інфраструктуру, соціальні об’єкти. Після деокупації окремих територій стало очевидно: масштаби мінування і руйнувань такі, що чекати виключно на державні ресурси означало б відкласти відновлення на десятиліття.Саме тому у Близнюках було створено товариство з обмеженою відповідальністю «Гуманітарна безпека». Одним із його засновників є Максим Миколайович Сліпченко. Він розповідає:«У 2023 році швидких рішень і системних програм щодо очищення територій від вибухонебезпечних предметів фактично не існувало.

Читати далі

Кохання, що сильніше за війну

Війна рідко залишає місце для ніжності. Вона стирає напівтони, змушує жити короткими рішеннями і швидкими рухами. Але саме в таких умовах найчіткіше видно справжнє - те, що людина не здатна сховати за маскою. Ця історія не про романтику у класичному розумінні. Вона про вибір бути поруч, коли боляче, страшно і здається, що шансів вижити майже немає. Олена та Станіслав в гостях у редакції Станіслав Сямтомов і Олена Дубина - військові Національної гвардії України. Їхнє кохання не народжувалося у кав’ярнях чи парках, воно з’явилося серед вибухів, криків поранених і гарячого металу. Кохання вистояло там, де смерть була на відстані кількох метрів. Шлях воїна Станіслав

Читати далі

«Я мав вижити»: 15 днів під завалами, 15 місяців полону і дорога додому

Він лежав у воронці, засипаний землею, з солоним присмаком на губах - і був певен, що помирає. Над ним гудів ворожий дрон, поруч вибухали міни, а в голові звучала лише одна молитва: «Боже, дай мені вижити заради дітей…». Іван Продан вижив. А його історія - свідчення того, що людська воля сильніша за війну. «Перше, на що я звернув увагу, коли зрозумів, що нас обмінюють, - це відмінність російських полонених від нас, - наголосив Іван Продан. - Вони були у своїх військових формах, ситі, не биті й нахабні. Повна противага нам - дистрофічно худим, щодня битим, принижуваним і заляканим». Саме з

Читати далі