Головна > нам пишуть

Поїхати не можна залишитися …

Кому можна ставити на власний розсуд, в залежності від тисячі факторів. Я поставила кому після «поїхати» 12 березня, забравши дітей та матір. Рівно на стільки з 24 лютого у мене вистачило витримки. Спогади від пережитого в дитинстві початку конфлікту в Нагорному Карабасі наздогнали в 37 років панічними атаками, безсонням, постійною тривогою за життя дітей. «Кукуха їхала», як-то кажуть. Минуло три місяці. Я знаю людей, які поїхали та повернулися, і тих, хто не планує повертатися вже ніколи. Знаю тих, які вирішив залишатися вдома будь що, і тих, хто збирається їхати у разі загострення. І всі вони роблять правильно. Тут, далеко від дому, я нарешті

Читати далі

Повертайтеся живими, будь ласка!

Кілька днів тому їхала в метро. На Золотих Воротах когось притиснуло в дверях. Його довго просили – “відпустіть будь-ласка, двері”. Я подумала, що у того, кого притисло, слабка реакція, бо він дуже повільно реагував..! Через кілька станцій людей стало менше і я побачила чоловіка у військовій формі з дуже стомленим обличчям. Я сиділа біля поручня, всі місця були зайняті. Чоловік підійшов і обперся об поручень поруч зі мною на рюкзак. Він майже лежав на цьому поручні. Сумнівів не було – людина їхала прямо з проклятої війни.., це було видно і по обличчю, і по тому, як він морщився, коли переминався з ноги

Читати далі

Воєнні історії. Як Сашко на війні батька знайшов

-- Сашко, назад ! Це наказ !-- Але там комбат ! Батю (позивний) вогнем накрило. Може, ранений. Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним...Повернулись на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка -- полон. Аж раптом:-- Батя, тобі ж всі говорили, не зловживай солодким ! А ти, мед ложкою.Ледве дотягнув ! Наш Сашко, якому було всього 18 років, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали "Центнер". -- Приймайте Батю, ноги скалічені. Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, -- сміявся щасливо юнак. Батя через місяць повернувся з госпіталю.-- Ну що, Сашко, давай батькам твоїм

Читати далі

Люди з маленького села творять українську культуру

Валентина ЧАБАРАЙ Знак, що попереджував подорожніх про те, що зараз вони ступлять на благословенну землю села Гаражівка, якраз стояв навпроти нашого двору. Мені, малій, подобалося, що коли заходиш до хати- ти в Софіїївці, а в кухні - то вже в Гаражівці. Зараз - все суцільна Софіївка, але я почну монолог з колишньої батьківської кухні саме про ту частину, що Гаражівка. Пройдемося єдиною коротенькою вулицею мого дитинства: всі двори охайні, жодного похиленого паркана, біля будинків - квіти. Все це велика, важка праця моїх любих земляків. Які це люди? Самобутні. Різні: лайливі, миролюбиві, чуднуваті, роботящі, талановиті, але - дружні. Як пальчики в кулачці...Ось

Читати далі