30 серпня — Міжнародний день зниклих безвісти. Цього року на захід у Близнюківській громаді зібралось набагато більше людей. До акції долучилися жителі Криштопівського, Софіївського, Олексіївського та Уплатнівського старостатів — родини, друзі, земляки тих, чиї долі сьогодні залишаються без відповіді.
Спочатку відбулася мирна акція. Люди стояли разом, тримаючи плакати й світлини своїх рідних. За кожним фото — окрема історія, за кожним ім’ям — людина, на яку чекають удома. Після акції відбувся пам’ятний захід. Його символом стали вирізані з дерева білі голуби, яких учасники вішали на дерева як знак віри, надії та очікування повернення рідних захисників. Простий, але промовистий символ того, що навіть у найважчі часи рідні не перестають чекати. До присутніх звернувся ветеран Андрій Фурман, висловивши слова підтримки родинам. Він наголосив на головному: потрібно вірити й не втрачати надії. Звернулась до зібрання й організаторка заходу Аліна Кобзар, яка теж чекає на повернення свого брата: «Ми зібралися, щоб пам’ять тримати. Пам’ятати тих, кого сьогодні немає поруч, говорити про них, підтримувати їхні родини й не дозволяти, щоб їхні імена зникали з нашої пам’яті. Безвісти зниклий – не вирок. У житті кожного є шанс, то нам, хто чекає, варто твердо вірити, що наші рідні живі».
День зниклих безвісти — це не лише про цифри та офіційні повідомлення. Це про порожній стілець за родинним столом, телефон, на який продовжують чекати дзвінка, і двері, які щодня залишаються відчиненими для того, хто має повернутися. Поки немає остаточного сповіщення про загибель — залишається надія. Тих, кого чекають, не забувають. Їх пам’ятають. За них моляться. За них борються. І вірять у повернення кожного. Бо чекати — означає любити. А пам’ятати — означає не дати людині зникнути назавжди.
29 серпня біля Будинку громад відкрито Книгу пам’яті, до якої занесено і зниклих безвісти військовослужбовців.
Ірина ВОРОНКІНА
Фото Аліна КОБЗАР
