Сьогодення важке, і це без перебільшення. Як би ми не намагались шукати в ньому позитивні моменти, тривога та хвилювання живуть у кожному серці. До нашої редакції заходять різні люди, ми й самі живемо в соціумі. То хочу вам, шановні читачі, передати деякі уривки розмов, які, на мою думку, відображають дійсність.
В черзі біля «ПриватБанку», який призупиняє роботу на час повітряної тривоги, тихо спілкуються дві жіночки. «Я нікуди зі свого села не поїду. Діти кличуть, але… ні. Де народилась, там і помру. А город на кого залишу? Хоча.. все страшніше.. Бахкає так, що аж присідаю… Ось вчора вранці сусідка вийшла у двір і побачила за сараєм… «шахед» чи що воно там. На щастя, не вибухнув. Вона викликала поліцію, то наче знешкодили». Інша їй шепоче: « І не кажи. Я теж з дому нікуди. У дітей своє життя. Та й вони он в Харкові під обстрілами сидять. А я Богу помолюся та й спати лягаю. Ото найнадійніший захист»…
«А я ж до дітей з’їздила. За кордон, – каже жінка середнього віку, бо їй хочеться з кимось поділитися радістю. – Три доби їхала, але таки добралася. Хоч притулилася до доньки та зятя, внуків обійняла. Вони в Німеччину вже давно на заробітки їздили, а в лютому 2022-го у їхній будинок під Харковом КАБ влучив, то вже й повертатись нікуди. Осіли там, де були, вже й двох діток прижили, а я ж тільки по телефону й бачила онуків. А тут якось так все склалося, що швидко зібралась та й поїхала. Чоловік мій добровольцем пішов на війну в перший день повномасштабного вторгнення. Воює й зараз на Запорізькому напрямку, а я чекаю. Діти умовляли залишитись, але ж хіба можна. Тут у мене будинок свій, ще батьківський. Допомагаю волонтерам. Та й що мені в тій Німеччині робити? Побачила рідненьких – ось і радість…Ви ж не пишіть нічого, хіба що без прізвища…»
Олена з Билбасівки Донецької області. Вона приїхала у Близнюки до нотаріуса, бо у них вже давно не надають нотаріальні послуги. Вона бідкається: «Лячно у нас зараз жити. Обстріли постійні. Уже знаємо, з яким звуком що летить. КАБи – це найстрашніше. Тоді в землю заритися хочеться. Але до страху теж можна звикнути. Виїжджати б треба, але куди? Мама у мене лежача. Собака є. Мамина пенсія – чотири тисячі, моя зарплата – мінімальна. Яке житло можна зняти за такі кошти та й взагалі знайти його із домашнім улюбленцем?». То Олена залишається у своєму селищі. Поруч військові, які, за її словами, дуже втомлені. Та й серед тих, хто прийшов до війська, люди різні. Каже: «Був випадок: у молодого бійця вкрали бронежилет. А це ж сім тисяч гривень. Почула, як телефонував мамі: «Мам, у мене бронік вкрали. Мені завтра на позиції. Не знаю, що робити». Олена швидко зібрала свої заощадження, друзі додали грошей, колеги допомогли. Разом назбирали необхідну суму і купили захиснику бронежилет… Вона продовжує говорити: «Ой, кажу, що до страху звикнути можна і кривлю душею. Нещодавно була на впізнанні тіла своєї колишньої учениці. А що там уже впізнавати? Розірвало на шматки. Їй лише 33 роки. Сиділа вона на лавці, а тут приліт… А нещодавно загинув 13-річний школяр. Прийшов до будівлі школи, потрапив під обстріл. Ручки, ніжки відірвало… Поховали…Отак живемо. Якщо це можна назвати життям»… Та навіть у таких умовах люди садять городи, вирощують картоплю, намагаються триматися за звичайні справи. «Я город саджу, хоч городина своя, – посміхається Олена. – Ось картоплю копала, а тут летить із боку Карачуна. Ледве встигла добігти до двору та впасти. Жива – і слава Богу»…
«Знайдіть житло моїй дружині у Близнюках. Ми орендуємо десь на пів року», – каже молодий військовий. Його дружина – киянка, вона має посттравматичний стресовий розлад і майже не спить через часті обстріли столиці.
-Хочу її в Близнюки перевезти. Тут спокійно. У Близнюках? – перепитую. Так. Я ж тут сплю. Тиша після фронтових буднів…То й вона хоч спокійно поживе…
Софійці лише два з половиною місяці. Для її мами – вона велике щастя, яке зараз затьмарює лише війна. Перша дитина, омріяна донечка. Жінка приїхала у Близнюки з Донецької області до чоловіка-військового. Зняли у нашому селищі будиночок. Живуть разом з її батьком. Молода мама тихенько шепоче, щоб не розбудити немовля, яке мирно спить біля грудей: «Знаєте, жіноча інтуїція – це щось. Я лягла спати, а потім кажу татові: «Щось мені так неспокійно. Не подобається мені тут і все». Ляжу, – кажу – в залі. А вночі стався приліт. У спальні над ліжком упала стеля… Отак-то. Батько продовжував ще жити у напівзруйнованому будинку. Ледве перевезла його в минулому році під обстрілами. Ось зараз всі у Близнюках. Поки що я спокійна. Сім’я повинна бути разом – крапка! Хоча і в Близнюках вже гучно, треба шукати житло десь в центральній частині України. Думаю, будиночок з пічним опаленням треба, бо з енергетикою в Україні погано»…Ччччччччч (приколихує дитину) і продовжує: «Софійка – золота дитина, але ж малесенька, то турбот багато. Мій чоловік воює, а хто зараз не на війні? Не знаю… Я не панікую, але повинна думати про майбутнє.»…
У кожного з цих людей своє життя і своє майбутнє. Хтось залишається вдома, бо не має куди їхати. Хтось шукає безпечніше місце. Хтось допомагає військовим, збираючи гроші на бронежилет. Хтось просто хоче виспатися без вибухів. А люди старшого віку просто не хочуть обтяжувати дітей та залишати своє рідне житло, в якому проросли душею, як дерево коренями. Глибоко…Назавжди… Живемо…
Ірина ВОРОНКІНА
