В 2013 році Вікторія Йосипівна Безклуба (Кузьменко), яка народилася в селі Миколаївка Бурбулатівської сільської ради, а зараз учитель зарубіжної літератури Первомайської ЗОШ, написала вірш «Разговор с сыном». Ми пропонуємо його вашій увазі.
Гул канонад, минное поле…
Блиндаж и окопы…
Солдаты в дозоре…
Закрытые грудью дзоты и доты…
И деды, и прадеды наши воюют.
И нас защищают, и небо над нами.
А жёны и дети в тылу все горюют,
Работают всюду всё сами да сами.
Когда это было? Давно, мой сыночек.
Покрыты туманом те страшные годы.
И только в архиве желтеет листочек,
Да ноют у прадеда раны в негоду.
А память тускнеет о времени том,
Страницы истории блеклыми стали…
Народу присущ стал склероза синдром,
Из душ наших ныне всё постирали.
Но я расскажу тебе, сын, о героях.
А ты всё запомни, мой мальчик родной.
И в будущем, много с другими не споря,
Ты сыну расскажешь, что дед твой – герой.
И пусть перепишут историю нашу,
И вырвут страницы о тех временах,
Но дети расскажут и правнукам нашим
Кто защитил эту землю в веках!
В той час, коли лягали рядочки цього вірша на папір, ні його автор, та, мабуть, жоден близнюківець не міг навіть в страшному сні передбачити таке майбутнє України, яке ми маємо сьогодні. Близнюківщина вже поховала двох своїх синів. Туман забуття не тільки розвіявся – за ним крилася війна – вісниця смерті. Цією сторінкою ми не хочемо роз’ятрювати рани рідних та близьких загиблих хлопців. Ми просто хочемо згадати їхнє життя, на жаль, зовсім коротке та невиправдано обірване ворожою кулею.
Непомітним, сором’язливим, тихим, але наполегливим пам’ятають однокласники Миколу Миколайовича ТОПЧІЯ. Народився він 1 червня 1973 року в селищі Близнюки. В школі вирізнявся своєю зразковою поведінкою, ніколи не ображав дівчаток і весь час запевняв однокласників, що проблеми з зором, які мали місце, не завадять йому стати військовим. Як казав, так і зробив. Свою трудову діяльність розпочав у 1993 році після закінчення Васильківського військового авіаційно-технічного училища, перебуваючи в розпорядженні командувача Повітряної армії Збройних Сил України. Послужний список Миколи Топчія великий. Служив старшим авіаційним техніком групи обслуговування (вертольотів та двигунів) та бортовим авіаційним техніком (вертольоту МІ-24К, Р) окремого вертолітного полку (бойового та управління) армійського корпусу Повітряної армії Збройних Сил України, розташування якого знаходилося в с. Жовтневе Володимир-Волинського району Волинської області.
З вересня 1998 року і по травень 2014 року Микола Топчій проходив службу бортовим авіаційним техніком вертолітної ланки вертолітної ескадрильї окремого полку армійської авіації армійського корпусу, дислокованого в місті Броди Львівської області. В цей же період, час від часу, будучи бортовим авіаційним техніком, працював в складі окремого вертолітного загону українського миротворчого контингенту Місії ООН на території Ліберії.
За спиною довгий омріяний професійний шлях, попереду повинно було б бути мирне життя, в якому справджувалися б мрії та виповнювалися б бажання, та… 2 травня 2014 року під час антитерористичної операції у місті Слов’янську Донецької області трагічно обірвалося життя молодої людини, життя, яке мало продовжуватися, бо несло в собі сенс: допомоги тим, хто її потребує, підтримки батьків, виховання донечки.
Вже посмертно у червні Топчію Миколі Миколайовичу присвоєно звання майора Збройних Сил України. За бойові заслуги він нагороджений медалями «За сумлінну службу II ступеня» (2001 р., 2006 р., 2011 р.), Почесним нагрудним Знаком «За досягнення у військовій службі II. ступеня» (2009 рік). Знаками «Воїн-миротворець» (2005 р., 2007р, 2009 р., 2010 р., 2012 р.)., Грамотами Збройних Сил. Тепер ці нагороди у мами, яка не вірить і ніколи не зможе повірити в те, що її Коля більше не усміхнеться їй і не зайде до рідної оселі з привітаннями.
Спокійний, роботящий сільський хлопець СІНЕЛЬНИК Федір Станіславович народився в селі Радгоспному 27 травня 1986 року. У кожної сільської дитини життя не з легких – треба допомагати батькам поратися по господарству, бігати за дровами, заносити вугілля та тонни зерна, що дають на паї, а вже коли випадає час відпочити, то відразу з хлопцями влітку – до річки, взимку – на вулицю в сніжки грати. Та Федору довелося стати дорослим вже у вісім років, коли трагічно на виробництві загинув його тато, залишивши дружину та двох дітей без годувальника.
Врівноважений юнак як міг допомагав мамі, яка днями працювала в місцевому магазині, щоб забезпечити сім’ю, дуже любив сестру і своє рідне село. Закінчивши школу, пішов служити в армію, а, повернувшись з лав Збройних Сил, почав шукати роботу. Останнім часом працював на ділянці ремонтно-відновлювальних робіт шахти «Степова» Першотравенського шахтоуправління Дніпропетровської області. Саме звідти і мобілізувався. Служив гранатометником 93-ої окремої механізованої бригади (Черкаське) сухопутних військ ЗС України. Про те, що його служба проходить в зоні АТО, рідні навіть не здогадувалися, бо під час телефонних розмов з мамою Федір так і не зважився потривожити рідненьку повідомленням про війну, в якій він брав безпосередню участь. Тож в страшну звістку мама спочатку й не повірила.
Життя Федора Станіславовича обірвалося 21 липня у бою біля Донецького аеропорту. Він не встиг налюбитися, бо тільки декілька років прожив у цивільному шлюбі з коханою дівчиною. Не встиг стати батьком, хоча мріяв про це, а двох племінників просто обожнював. Він багато чого не встиг, і винна в цьому війна та ті, хто її розв’язав.
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
