Середа, 18 Травня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > КОЛОНКА РЕДАКТОРА > У нас обов’язково буде завтра

У нас обов’язково буде завтра

Вітаю всіх!

Сьогодні зранку, який видався особисто для мене на диво спокійним, я запитала у рідні з Ізюму: що нового?І мені показали відео: юнак з тремтячими руками зі словами «а хто ж, як не я», якими заспокоював в першу чергу себе, під обстрілами знімав ІЗЮМ.. ні, не те красиве місто, до якого і близнюківці навесні прямували за полуницею, а руїни розбомблених будинків, лікарні, дитячого садка, школи, медичного коледжу, залишки дерев, спаплюжені площі та парки і …мертвих людей, тіла яких розкидані всюди…Поховати їх неможливо, бо війська рф постійно обстрілюють цю частину міста…На вулиці припікає весняне сонечко…тіла людей розкладаються і над містом вже повзе їдкий запах смерті… Я йшла на роботу, дивилася на сонце і чітко розуміла, як СЬОГОДНІ відрізняється від того далекого мирного часу – весни 2021 року…

Ноги понесли в церкву…купила свічки, вдалося перекинутися декількома словами з Батюшкою… пішла на роботу. Переходячи через залізничні колії, згадала, як в мирний час завжди точилися неприємні розмови про те, що потяги загороджують прохід, зупиняючись тут. Згадала 2014 рік, коли сполучення зупинилося і між рейками почала рости трава… Тоді було страшно…

А потім все відновилося, потяги пішли і знову почалися скарги на їхні довгі зупинки.  А зараз… підняла очі до неба, начебто щось загуло (літаків тепер треба боятися)… Майнула думка:  так, СЬОГОДНІ відрізняється від того далекого мирного часу – весни 2021 року…

Вікна в редакції заклеяли скотчем. До слова, він був у продажу в “Добробуді” та “Аврорі”, ми купили, то завезення є. Клеяли з колегами зі сміхом і зі сльозами…

Згадували воєнну літературу, на якій виросли ми – народжені в кінці 60- початку 70 років. Згадували, як щороку мили навесні вікна, але постійно переслідувала думка про те, як СЬОГОДНІ відрізняється від того далекого мирного часу -весни 2021 року…

Не секрет, що редакція розташована по дорозі до банку, де щодня стоять в черзі люди. Якось так вже воно складалося, що з початку війни до нас зайшла лише одна мамочка з дитинкою. І це були хвилини радості і материнсько-бабусинського хвилювання за оте наше чарівне, наївне, таке рідне і таке беззахисне ЗАВТРА.А ось сьогодні почули з коридору веселе тупотіння маленьких ніжок, а потім плач, а потім… молодесенька мама колихала дитя під галас багатолюдної юрби дорослих людей.. Ми запросили її до затишної редакції, і хлопчик відразу заснув. Намостили йому ліжечко, маму відправили в чергу, а самі щохвилини заглядали на малечу, яка мирно сопіла в куточку… А в голові надірваною струною дзвеніла думка про те, як СЬОГОДНІ відрізняється від того далекого мирного часу -весни 2021 року…

Знаєте, ми обов’язково будемо жити, обов’язково! І зруйновані міста відбудуємо, і вікна відмиємо)), і насолоджуватимемося сонцем, і радітимемо дітям, яких точно буде багато. У далекому 2008 році, коли я  мала честь очолити колектив редакції газети «Нове життя» і шукала допомоги і підтримки, де тільки могла, один із політиків (це був колишній голова ВРУ Володимир Литвин) на моє прохання зі сміхом відповів: «Цій дівчині треба допомогти, бо «Нового життя» в Україні не буде». Тоді свого я так і не змогла добитися, але тепер СЬОГОДНІ, я точно знаю: НОВЕ ЖИТТЯ в Україні буде, а підтвердженням цього є отой дворічний хлопчик, якого звати Ростик, і який сьогодні мирно спав в редакції газети з чудовою МИРНОЮ і ВІЧНОЮ назвою.

Так, СЬОГОДНІ відрізняється від того далекого мирного часу – весни 2021 року, але в нас буде ЗАВТРА!!!

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.