Наразі в редакції газети «Нове життя» проходить практику Поліна ГРИЩУК, студентка ІV курсу Харківського національного університету імені Семена Кузнеця. Дівчина народилася і виросла у Близнюках. Після закінчення 9 класу ще два роки навчалася у Харківському КЗ ОСШІ ІІ-ІІІ ступенів «Обдарованість». Поліна – яскрава особистість, яку приваблює все, що стосується творчості, то й професію собі обрала відповідну – медіа-комунікації. Малювання, фотографія – то її спрямування, яке дівчина постійно вдосконалює. Вона каже: «Я цілеспрямовано йду до мети, бо хочу бути журналісткою. А рідні Близнюки для мене – це мій дім, місце, де на мене завжди чекають».
До уваги читачів «Нового життя» робота Поліни Грищук.
Моє життя ДО і ПІСЛЯ 24 лютого 2022 року
Дуже часто сьогодні я згадую життя “до”. Дивлюсь знімки у галереї, спілкуюсь з друзями та рідними про щасливі події та моменти, які нам пощастило переживати разом.
Найперше, що приходить у голову, – безтурботні канікули у селищі. Тепле літо, ранні підйоми та поїздки на водойми, де немає ані душі, чисте повітря та прозора вода. Це вечірні прогулянки Близнюками величезною компанією, щирий та гучний сміх, цікаві історії та пригоди. Волейбол у парку «Гарного настрою», концерти та заходи на часть свят, на яких збиралося майже усе селище. Моє літо 2021 року було яскравим, наповненим незабутніми моментами з друзями та рідними, але пролетіло дуже швидко.
Почалася осінь і новий етап у моєму житті. Навчання на 3 курсі в університеті і початок роботи у сфері, про яку я мріяла дуже давно. Почалися постійні зйомки, на які спочатку я їздила у якості помічниці, спостерігала за тим, як працюють колеги, відповідала за організаційні моменти.
Незабаром, після плідного навчання я стала проводити зйомки самостійно: від її організації, до самого процесу створення фото- та відеоматеріалів у якості контент-мейкера.
Час йшов, я успішно поєднувала навчання і роботу, намагалась більше гуляти вуличками Харкова, відвідувати нові місця та заклади і просто насолоджуватися кожним моментом. Тоді мені здавалося, що незважаючи на труднощі, які інколи виникали, настав той самий момент, коли я почала відчувати, що знаходжуся у правильному місці у правильний час.
Кожен з нас рік тому будував плани на четвер 24 лютого. Хтось мав йти на роботу, комусь треба було йти у школу чи університет, хтось планував зустрітися з друзями або рідними. Так і я, 23 лютого ввечері писала список завдань на робочий день, бо мала б зустрічатися з подругами та обговорювати плани на вихідні. Але, на жаль, ранок 24 лютого почався для нас всіх однаково: дуже рано, зі страху та болю, нерозуміння що робити далі. Живучи на окраїні Харкова, ми прокинулися від сильних звуків за вікном і подумали що хтось вчерговий раз запустив салют. Але, отримавши через кілька секунд з десяток повідомлень та дзвінків схвильованих друзів я зрозуміла, що сталося найстрашніше. Війна. Це слово лунало в мене голові безкінечно, доки я збирала речі, читала новини, о 5 ранку йшла в метро з майже усіма жителями гуртожитку. Воно не давало мені змоги переключитися на інші думки, викликало незрозумілі емоції, перехоплюючи дух та не даючи сказати слова.
За кілька годин у метро вже не було вільного місця, кожен клаптик станції був заповнений людьми, наляканими, та змученими. Було тихо. Майже ніхто не говорив. Усі перевіряли новини, іноді цікавлячись один в одного: “Як там твої? Вдома тихо?”
У той день найстрашнішим було відчуття невідомості. Я з друзями пробула добу у метро, рідко виходячи на вулицю подихати свіжим повітрям. Стоячи біля підземного переходу, спостерігаючи та вслухаючись у тишу міста, у сонце, яке тоді світило особливо яскраво, на мить здавалось що це був лише страшний сон. Але ці думки різко обривав черговий вибух, який змушував всіх нас знову спускатися у метро, у наш страшний сон.
Люди розміщувалися скрізь, у вагонах метро, на сходах, просто на підлозі на перонах. Приміщення поступово почало оживати, чувся дитячий сміх. Люди співали українські пісні, підбадьорюючи один одного. Хтось приніс свіжі квіти, які потім стояли у пляшці з-під води. По вагонам гуляли коти та песики, лагідні, але не менш змучені ніж їх господарі. Кожен незнайомець став рідним, підтримкою та допомогою. Здається, кожен був готовий стати на допомогу людині, яка стала сусідом на найближчі дні, а може й місяці.
Я багато спостерігала за тим, що відбувається навколо мене. Багато чого фіксувала у своїй пам’яті, і стоячи на сходах метрополітену, дивлячись на сотні людей там, я зрозуміла головну річ: наша сила у нашій єдності. Так, кожен зранку 24 лютого був наляканий, відчував розпач, жаль, біль, ненависть. Але не до один одного, а до ворога. Не до незламної України.людей, з якими довелося познайомитися у такій ситуації, про яку ніхто навіть не міг подумати, а до “сусіда”, того “сусіда”, який прийшов до нас о 4 ранку зі зброєю у руках. Тисячі незнайомих мені очей дали зрозуміти що лише разом, борючись за правду та справедливість, у нас все вийде. І я знову побачу ці очі, вже не такі незнайомі, дещо рідні, але не у метро, на подлозі, а у Саржиному Яру, у саду Шевченка, на вуличках вільної, незалежної України.
Зараз я знову у своєму рідному селищі, вже майже рік, як я не живу у Харкові, але і тут я бачу ті незнайомі, але до болю рідні очі, у яких лише сильна віра у нашу перемогу, бойовий дух та бажання робити усе, аби пришвидшити закінчення війни. Життя тут продовжується, воно тихе та розмірене, але ми єдині, працюємо на перемогу та віримо у наше щасливе та вільне майбутнє.
