16 вересня 1943 року Близнюківщина була визволена від німецько-нацистських загарбників. Через 83 роки ця дата звучить особливо гостро. Бо слово «визволення» для нашого краю знову перестало бути лише сторінкою історії.
Вісім десятиліть тому тут також чекали закінчення війни. Люди ховалися від обстрілів, залишали домівки, втрачали рідних, жили в страху за завтрашній день. А потім прийшов день, якого чекали, — день звільнення. Близнюківщина була звільнена у вересні 1943-го під час масштабного наступу радянських військ. За визволення української землі заплачено страшну ціну — людськими життями, зруйнованими селами, скаліченими долями. Війна залишила після себе не лише могили, а й довгі роки відбудови. Тодішні жителі Близнюків після приходу фронту починали життя практично з нуля. Треба було відновлювати будинки, дороги, господарства, школи, лікарні. Треба було просто вижити й підняти рідний край.
Сьогодні ми дивимося на ті події вже зовсім іншими очима. Бо у 2026 році українці знову говорять про визволення. Тільки тепер — уже в іншому історичному контексті. Росія розпочала проти України повномасштабну війну, і українські військові знову захищають свою землю від окупанта. Історія ніби проводить страшну паралель через покоління.
У 1943-му люди на Близнюківщині чекали, коли закінчиться окупація. Сьогодні українці чекають звільнення тимчасово окупованих територій. Тоді військові йшли вперед, звільняючи українські міста і села. Сьогодні українські захисники так само метр за метром відвойовують рідну землю. Тоді після визволення люди поверталися до своїх осель і починали відбудовувати зруйноване. Сьогодні мільйони українців мріють про той самий день — повернутися додому, відновити свої міста й села, знову відчинити двері власних будинків.
Є лише одна принципова відмінність. Сьогодні Україна сама визначає, за що і за кого вона воює. Не за чужі імперські амбіції, не за накази диктатора, а за власну державу, свою землю, своїх дітей і право самим вирішувати, яким буде наше майбутнє. Для Близнюківщини ця тема особливо близька. Наш край живе поруч із фронтом. Наші села чули вибухи й переживали обстріли. Звідси на захист України пішли сотні земляків. Хтось досі на передовій, хтось повернувся додому з пораненнями, а для чиїхось родин війна вже назавжди розділила життя на «до» і «після».
Тому 16 вересня ми маємо згадувати не лише тих, хто загинув під час Другої світової. Ми повинні пам’ятати й наших сучасників, які сьогодні віддають життя за те, щоб Близнюківщина залишалася українською. Бо історія має властивість повертати нас до одних і тих самих запитань. Що таке свобода? Якою є ціна миру? Що означає захищати свій дім? І чи можна назвати миром життя, у якому твою землю може забрати той, хто сильніший?
Відповідь на ці запитання сьогодні дають українські військові. Вони не дозволяють повторитися історії окупації. Вони тримають оборону там, де найважче. А ми, ті, хто залишається в тилу, маємо зробити все, щоб їхня боротьба не була марною.
83 роки тому Близнюківщина дочекалася визволення. Люди знову отримали можливість жити на своїй землі. Сьогодні ми знову чекаємо. Чекаємо на перемогу. На повернення тих, хто воює. На звільнення українських територій. На можливість без страху відчиняти вікна вранці й не прислухатися до звуку вибухів.
І, можливо, саме тому 16 вересня для нас — не просто дата з минулого. Це нагадування про те, що окупація не може тривати вічно. Що навіть після найстрашніших руйнувань життя повертається. Що люди здатні відбудувати знищене. І що кожне покоління має свою боротьбу за свободу.
Нашим дідам і прадідам довелося визволяти Близнюківщину у 1943 році. Нашому поколінню випало боротися за те, щоб Україна залишалася вільною і незалежною.
Пам’ятаємо тих, хто віддав життя за нашу землю тоді.
Шануємо тих, хто захищає її сьогодні.
І віримо, що наступний День визволення буде днем, коли звільнено всю Україну.
Ірина ВОРОНКІНА
Фото з архіву газети “Нове життя”
