Уже майже сорок років вона працює в екстреній медицині, а від початку повномасштабного вторгнення разом із колегами евакуює поранених військових із прифронтових територій. За цей час були сотні врятованих життів, десятки складних виїздів під обстрілами, історії, які не забуваються ніколи. Ми поговорили з Марією Звягінцевою про вибір професії, силу молитви, ціну людського життя та про те, що допомагає не втратити себе серед війни.
– Пані Маріє, чому свого часу Ви обрали саме медицину?
– Мені було лише чотирнадцять років, коли у батька стався інфаркт. Тоді мені здалося, що допомогу йому надали не таку, якої він потребував. Саме після того випадку я зрозуміла: хочу бути медиком. Закінчила Красноградське медичне училище за спеціальністю «фельдшер». Спочатку працювала у фельдшерсько-акушерському пункті в селі Яковлівка Лозівського району. Після декретної відпустки, у 1986 році, прийшла працювати на швидку допомогу. Так і залишилася тут… вже на сорок років. Колись мріяла здобути вищу медичну освіту, але після смерті тата навіть не намагалася вступати до вишу. Життя склалося по-іншому.
– Ви багато років очолювали Близнюківське відділення екстреної медичної допомоги. Що було найважчим ще до великої війни?
– Коли у 2012 році швидка допомога стала службою екстреної медичної допомоги, мене призначили старшою фельдшеркою Близнюківського відділення ЕМД. Думала – на тиждень, а вийшло – на тринадцять років. Для мене найважчим завжди була відповідальність. Адже відповідаєш не лише за себе, а й за всю команду, за людей, які чекають допомоги.
– Як змінилася Ваша робота після повномасштабного вторгнення?
– 24 лютого я закінчувала свою нічну зміну. Чула, як з 3-ї до 5-ї години ранку гули літаки, а потім і диспетчер повідомив, що почалася війна, можливі порушення зв’язку через обстріли Харкова. Я розуміла, що відчувають люди, бо й саму накривала паніка, але розпускатися не можна було. Тож зателефонувала у відділення швидкої допомоги Близнюківщини, заспокоїла працівників і наголосила, що наша робота сьогодні ще важливіша, ніж раніше. Напруга зростала, медики, як і всі українці, хвилювалися за своїх рідних, але роботу виконували на відмінно. Виклики були традиційні для кінця зими та початку весни: гіпертонія, ковід, піднялася температура тощо. Їздити було страшно, бо не знали, куди прилетить, – але необхідно. Тож брали волю в кулак і прямували до пацієнтів. Уже в березні в Харків почали перевозити військових. А місто щодня бомбили вороги. Лютий – квітень 2022 року, мабуть, найстрашніші часи, бо все було вперше. Душа рвалася на дрібні шматочки. У Сумах знаходилися мої рідні, і серце було з ними. У Близнюківській громаді – колектив, який під час кожного виїзду піддавався небезпеці, а ще – наші цивільні пацієнти та, звичайно, відважні воїни, яких вивозили із зони бойових дій. Чого тільки не було за цей час, але я вдячна всім бригадам ЕМД, які працюють на території Близнюківської громади, за їхню роботу та витримку… Що вже у кожного було на душі, – можу тільки здогадуватися, але, зціпивши зуби, всі вправно виконували і виконують свої професійні обов’язки. Загалом робота стала набагато складнішою і небезпечнішою. З’явилося ще більше відповідальності. Ми вже не просто надаємо першу допомогу. Ми евакуйовуємо поранених із районів бойових дій, перевозимо їх між шпиталями, підтримуємо їх дорогою. Це зовсім інший рівень навантаження і безпосередньої безпеки.
– Пам’ятаєте свої перші виїзди під час воєнного стану?
– Звісно. Коли йшли бої за Ізюм, було сформовано колону із бригад екстрених медичних допомог, щоб забирати військових і цивільних поранених, серед яких було багато дітей. Автівки оснащувались необхідними медичними апаратами та ліками, а супроводжувати постраждалих узялися медики з різних районів, серед яких і наші дві бригади. Разом з Лозівською бригадою ЕМД ми дуже довго стояли в режимі очікування перед селом Мечебилово Ізюмського району, але вороги так і не дозволили вивезти поранених. А далі війна підкидала все нові виклики. Коли розпочалися бойові дії в Барвінковому, то їхню станцію швидкої допомоги евакуювали в Лозову, а близнюківські бригади ЕМД почали обслуговувати і ту територію, бо наша станція базування була найближчою до Барвінківщини. У нас є наказ виїжджати на виклик протягом двох хвилин. То ми так і робимо по цей день, незважаючи на небезпеку, і жодного разу ніхто із моїх колег не відмовився від виїзду. Власне, виклики були різного характеру і складності. Доводилося вивозити з Гусарівки породіллю, з інших сіл Барвінківщини – дітей з високою температурою, людей похилого віку з інфарктами та інсультами тощо. Було й таке, що під обстрілами добиралися до пацієнтів, щоб надати першу медичну допомогу та вивезти у безпечне місце, але, оклигавши, люди категорично відмовлялися евакуюватися. Це наражало медпрацівників на ще більшу небезпеку, бо поверталися вночі польовими дорогами, не знаючи, заміновані вони чи ні. Часто виклики були вночі. Заїжджаючи у незнайоме село, треба було швидко знайти необхідний будинок, а в пітьмі та ще й без табличок з назвами вулиць та номерів будинків, зробити це дуже важко. Ми й зараз просимо людей на воротах хоч крейдою писати нумерацію. Також дуже добре запам’ятався і випадок, коли перевозили свого першого пораненого військового. Це було 8 березня 2022 року. З Одеського шпиталю, який тоді працював у нас, везли до Харкова двадцятидворічного хлопця з Луганщини. У нього був розрив селезінки, сечового міхура, відкритий пневмоторакс, переломи кісток гомілки. Стан був украй тяжкий. Якщо чесно, думала, що не виживе. Минув рік. І раптом він мені телефонує. Каже: «Маріє, я вже в строю». Ось заради таких слів і працюємо…
Це зараз наші бригади готові для роботи в зоні бойових дій. Маємо бронежилети, каски, достатню кількість турнікетів, бандажів, запас для інфузії різного об’єму, а також возимо із собою укомплектований наплічник, де є достатня кількість декомпресійних голок, турнікетів, оклюзійних пов’язок, перев’язувального матеріалу, знеболюючих тощо.. А на початку 2022 року ми не були готові до тієї біди, яка розгорталася та набирала силу на наших очах…
– Коли їдете туди, де небезпечно, чи є місце для страху?
– Страх є завжди, але дуже допомагає молитва. Одного разу, ще у 2022 році поранені військові, яких ми перевозили, розповіли дивовижну історію. Почався бій, русня насипала артилерією так, що неможливо було голову підняти. У наших хлопців закінчилися боєприпаси, і відповісти ворогам вони не могли. Лягли в окопі, міцно стиснувши автомати. І один з них почав читати «Отче наш..». Пізніше згадували, що чули лише гуркіт і молитву, яку подумки повторювали інші. Обстріл тривав дуже довго, а коли закінчився, над окопом було близько 20 сантиметрів землі. Один із хлопців піднявся на повний зріст зовсім сивим, але всі тоді залишилися неушкодженими. З часу, як почула цю історію, проїжджаючи повз церкви, намагаюсь зайти і замовити «Сорокоуст» за захисників. Зазвичай, роблю це у Златопільському храмі. Та й перед важкими виїздами завжди читаю «Отче наш..». Віра дуже підтримує. А знаєте, військові часто моляться. У них є браслети, іконки, обереги, подаровані дітьми та коханими. Ці реліквії вони нам, медикам, показують з такою любов’ю і довірою, що це не може не викликати емоцій. А ми намагаємось не плакати, хоча душу рве на шматки. Дехто із захисників носить із собою якісь речі своїх дітей. Вони їх нюхають – і їм здається, що відчувають запах рідного дому. У кожного військового є свій безцінний оберіг, я ще не зустріла жодного, хто б сказав, що його не має.
– Як військові зустрічають медиків?
– Для них наша поява – це шанс вижити. Вони вже стабілізовані бойовими медиками, але дорогою ми продовжуємо лікування. Дуже важко бачити, як сильні чоловіки плачуть за загиблими побратимами. Колись у Краматорську я чекала, поки віддадуть тіло загиблого. Назустріч ішли двоє військових, мабуть його друзі. Дорослі чоловіки. Вони плакали, як діти, щиро, зі схлипами, і не думали про те, що подумають інші – душевний біль виривався через рясні сльози… Я теж плачу. Але так, щоб цього ніхто не бачив. Кажу водієві: якщо мовчу – значить, стримую сльози. Не чіпай мене…
– Як вдається не втрачати холодний розум?
– Це приходить із досвідом. Коли треба зберегти ниточку життя в пацієнтові, ти не думаєш про те, що відбувається навколо. Є лише людина, яка потребує твоєї допомоги.
– Звідки берете сили після важких змін?
– Не думаю про свої сили. Треба працювати – значить, працюємо. Навіть уночі не сплю, щоб підтримувати водія, коли він за кермом.
– Сьогодні Ви вже офіційно маєте статус парамедика. Що змінилося?
– Минулого року відбулася чергова реформа. Ми пройшли навчання, склали іспити й стали парамедиками. Наші водії тепер екстрені медичні техніки. На них теж покладено багато обов’язків. Вони повинні вміти дуже багато. Наша робота командна. З лютого 2026 року працюю у складі спеціалізованої бригади №2504, яка займається евакуацією поранених із районів бойових дій.
– Чи доводилося потрапляти під обстріли?
– Так. І у 2022 році, і зараз. Ви раніше питали про присутність страху. Так от найбільше під час обстрілів боїшся не за себе. За бригаду. За тих, кого везеш.
– Чи змінила Вас війна?
– Дуже. Я зовсім інакше почала цінувати людей. Війна швидко показує справжню сутність людини. Дехто з мого життя просто зник. І я не шкодую.
– Чи були випадки, які врізалися в пам’ять?
– Таких дуже багато. Запам’ятався один штурмовик – Сергій. У моїй присутності в нього настала клінічна смерть. Ми реанімували його сорок п’ять хвилин. Двічі повертали до життя. Доставили до шпиталю. Через деякий час мені повідомили, що він уже розмовляє. Його мама телефонувала й дякувала…Пізніше вона забрала його додому, хоча лікарі були проти. .. На жаль, через передозування наркотиками він помер. Дуже боляче, коли розумієш: людина пережила війну, але не змогла перемогти свою залежність
– Чи є життєві історії військових, які Ви можете переказати?
– Коли людину стабілізували, як правило, вона починає говорити і розповідає про своє життя. Я слухаю, чую, відчуваю і фактично кожна така історія залишається зі мною. Скажу відверто: таких мужніх та гідних людей я не зустрічала за все своє попереднє життя. Незважаючи на важкі поранення і неймовірний біль, телефонуючи рідним, вони приховують свій справжній стан і намагаються заспокоїти дорогих їм людей. Навіть більше, якщо знаходяться у свідомості, ще й нас намагаються заспокоїти. А ще… кожен мріє про майбутнє. Майже марячи, адже поранення різні, захисники розказують, як житимуть після війни, як розвиватимуть бізнес чи виховуватимуть дітей, як радітимуть урожаям та незначним дрібничкам, які й є складовими щастя. Такі неординарні, сильні духом люди – це стрижень українського народу.
Серед перших пацієнтів-військових був захисник Віталій, який відмовився від своєї сім’ї ще у 2014 році, бо його батьки та дружина підтримували росію. Отримавши поранення, військовий телефонував дядькові з мого телефону, щоб повідомити, що живий. Не знаю як, але його мати дізналася мій номер і намагалася через мене передати сину ліки. Я зробила все можливе, щоб він їх прийняв, але його рішення щодо розриву з рідними було непохитним. Віталій мав дуже важке поранення, грішним ділом, я й не думала, що він виживе. Але в цього чоловіка таке шалене бажання вигнати ворогів з України, що він одужав, став на ноги і продовжив шлях воїна…
Колись перевозили пораненого фармацевта Антона з Білої Церкви, він 24 лютого відвіз у пологове відділення свою дружину, бо в неї почалися перейми, а сам пішов до військового комісаріату. Чоловік жодного разу не тримав на руках свого сина, який народився в день вторгнення московитів. Фронтові дороги вели молодого батька через Київ, Бучу та Гостомель, які він разом з побратимами чистив від орків. Поранило Антона в боях за Ізюм, звідки й забрала його наша бригада.
Був серед важкопоранених і танкіст із Чернігівської області. Йому за 50 років, виважений та серйозний чоловік. У реанімобілі розповідав, як втратив 4 танки, де загинули його побратими, а його доля берегла. Казав, що у Бучі на руках виносив з катівні жінок, над якими знущалися російські нелюди. Бачив знівечені тіла і порожні очі, в яких ледь тепліло життя. То забути це і простити ворогам ніколи не зможе.
Запала мені в душу й історія тридцятирічного репера із Красного Лиману. Він перевіз родину в Умань, а сам разом зі старшим та молодшим братами пішов на фронт. У 2022 році загинув старший брат, якого поховали в Умані, де тимчасово жили рідні. З молодшим воювали майже поруч, тож і шеврони купили однакові. В боях під Бахмутом у березні 2023 року молодший теж загинув, а репера перевозила в шпиталь наша бригада. От він і розказав під час транспортування, що забрати тіло брата вдень не було можливості через потужні обстріли. Тож він уночі поповз шукати рідну людину і таки знайшов серед 16 мертвих тіл, впізнавши брата по шеврону… Молодшого брата також поховали в Умані – місті, звідки їхня сім’я вже не виїде ніколи, бо тут могили найдорожчих. До слова, того хлопця нагородили орденом Богдана Хмельницького, він живий, але ніхто ніколи не поверне йому братів.
Одного разу ми перевозили солдата Андрія, який розповів про свого командира, теж Андрія. Врізалася історія в пам’ять ще й тому, що його день народження збігався з днем народження мого сина, який теж Андрій. Був сильний бій під Ізюмом, і солдата Андрія поранило в обидві ноги. Хлопці відступали, а він лежав в окопі, стікаючи кров’ю, і вже й не чекав на порятунок. Прикриваючи побратимів, останнім відходив кремезний командир – тезка пораненого солдата. Помітивши, що солдат живий, командир перекинув його через плече і поніс, примовляючи: «Як мені пощастило, що ти такий худенький. Ось несу тебе – і не важко мені. А коли мене поранять, то хлопцям важко доведеться, бо в мені більше ста кілограмів ваги та й зросту під два метри»…Так командир урятував Андрія. А коли самого теж поранило в ногу, побратими таки витягнули і його з поля бою.
Часто серед поранених дуже молоді хлопці, зовсім діти. З останніх виїздів пам’ятаю військового Дмитра. Він із дев’ятнадцяти років воював у «Азові». Розповідав, як виходив із останнього бою. Як було страшно, коли в нього на руках помирали друзі. Як не розумів, що буде далі і ця невідомість вбивала…
Є й ті, кому за 60. Наприклад, 65-річний офіцер з Дніпропетровської області. 24 лютого до військкомату пішли він, його син, брат і зять. Добровольці гідно воюють, дай Боже живі й зараз, захищаючи кордони України. Офіцер отримав поранення під час робіт з укріплення бліндажа. Було пряме попадання у вантажівку, де він знаходився. Дуже дивувався, як зміг вижити, але радів, бо не хотів дружину засмучувати.
Розкажу ще, як перевозила хлопців з Барвінкового, коли в лютому були страшні морози. Які ж вони були зморені, голодні та замерзлі! І була в них шоколадка – одна, а їх восьмеро. Так вони її мені спочатку запропонували, і лише коли відмовилася, розділили на вісім частин між собою. Коли трішки зігрілися, почали розповідати, як розрубували лопатою на частинки замерзлу тушонку, щоб хоч посмоктати щось поживне. А ще так спокійно додали: «Найгірше, коли грязюка, тоді в окопі не приляжеш. Але ми пристосувалися: прихиляємось один до одного і по черзі стоячи спимо хвилин по 10–15…»
Ще один випадок був взимку цього року в Краматорську. Хлопці дванадцять днів виходили з оточення. Спали просто на снігу, пересувалися тільки вночі. Один із них вивів із пастки чотирнадцятьох побратимів. Коли ми його забрали, він лише сказав: «Я дуже хочу їсти…».
З 2022 року ми неодноразово перевозили зневоднених і голодних військових, які тільки-но вийшли з позицій, то я завжди перед зміною на всяк випадок затарююсь їжею – беру з собою пиріжки, піцу, бутерброди. То цього разу моя запасливість в черговий раз дуже знадобилась. Хочу додати, що ми тісно співпрацюємо з Ольгою Гончаренко, вона кондитерка і її смаколики підняли настрій та додали життєвих сил десяткам захисників.
Таких історій у моїй пам’яті безліч, всіх не розкажеш. Розумієте, коли людина знаходиться на межі життя і смерті, вона стає сама собою – такою, як її створив Господь. Чистою, чесною та відвертою. Всі, кого ми перевозили, надзвичайні люди, і я це повторюватиму мільйон разів.
– Можливо, ще якусь історію розкажете?
– Є одна, яку люблю згадувати. Перевозили бойову медикиню Надію із пневмонією. Вона дорогою розповіла свою історію. Познайомилася з військовим офіцером Валерієм, який приїхав у частину з перевіркою. Майже не спілкувалися, то жінка не звернула на нього особливої уваги. А ось Валерій з першого погляду зрозумів, що перед ним його доля. Він спеціально попросив відпустку, щоб забрати Надію з собою. По дорозі до Києва завіз її до ювелірного магазину, купив дві обручки й зробив пропозицію. І хоча медикиня була здивована, вирішила, що спробує побудувати стосунки. Вже разом вони поїхали до Надіїної мами, бо Валерій хотів просити благословення, одружилися у Яворові, побували в Одесі. То відпустка вдалася. І хоча Валерій хотів, щоб його дружина залишила службу, Надія повернулася у свою частину і продовжує воювати. Каже: «Я залишуся на службі до останнього пострілу, бо хто ж моїх хлопців лікуватиме, а чоловік нехай почекає до Перемоги». Ось так війна іноді дарує людям щастя.
– Чи вдається залишати роботу на роботі?
– Ні. Усі історії їдуть додому разом зі мною. І залишаються назавжди.
– Хто сьогодні є Вашою найбільшою підтримкою?
– Мої діти й онуки. Вони – найбільша радість. І найбільше хвилювання. Після смерті чоловіка Сергія у 2025 році я залишилася сама. Перед тим помер старший брат Василь. Було дуже важко. Відраду знаходжу у роботі та квітах. У мене понад сорок кущів троянд, а ще великий виноградник. Догляд за рослинами допомагає відновлюватися.
– Якими мають бути люди, які приходять працювати в екстрену медицину?
– Насамперед відповідальними. Добрими. Співчутливими. Потрібно відчувати чужий біль. Без цього в нашій професії не можна.
– Кого сьогодні Ви називаєте героями?
– Герої – це наші військові, бойові медики, лікарі шпиталів. Я захоплююся медиками Одеського, Краматорського, Харківського, Лозівського, Полтавського шпиталів. Іноді дивуєшся, звідки вони беруть сили. А себе героїнею я ніколи не вважала. Я просто виконую свою роботу.
– Що хотіли б сказати молодим медикам?
– Дуже хочу, щоб у них ніколи не зачерствіла душа. Щоб за будь-яких обставин залишалися людьми.
– І наостанок. Про що Ви найбільше мрієте?
– Тільки про Перемогу. Хочу більше часу проводити з дітьми та онуками. Хочу, щоб закінчилася війна. І знаєте… лише зараз почала помічати, яка красива наша природа. Раніше ніби жила поруч із нею, але не бачила. Тепер ціную кожен мирний світанок.
Дякую за відвертість
Записала Ірина ВОРОНКІНА
Фото до статті:
- Марія Звягінцева
- Бригада ЕМД надає допомогу військовим
- Близнюківські «Скоряки»
- Парамедики їдуть на фронт
- Під час роботи
- Марія Звягінцева перед заїздом в небезпечну зону
