Головна > ГАЗЕТА > НАМ ПИШУТЬ > Лист прадідам

Лист прадідам

І знову земля розквітає, прокидається, відроджується… Травень залунав солов’їним співом і вільний чорнозем знову прийме у свої обійми золоте зерно, аби скоро зростити новий врожай і дати змогу повірити українцям, що вони життєздатні, вільнолюбні, такі ж голосисті, співучі , щедрі й невмирущі…

В цей благодатний, дзвінкий час згадую про вас, мої прадіди… Це ви більше семи десятків років тому поверталися додому в рідну Харківщину й Чернігівщину, покалічені, контужені, з ворожим залізом у тілі, та не зломлені. Це ви раділи своїм дітям, які виросли без вас; своїм дружинам, які дочекалися, хоч окупанти навіки очорнили їхні душі страхом, безвихіддю, безсиллям перед безчинством і безкарністю ворога, та й не тільки ворога…
Мені п’ятнадцять, і тільки зараз починаю усвідомлювати, чому Україна відмовилася від красивої, гучної назви свята Дня Перемоги, але не скасувала його зовсім, назвавши таку важливу подію Днем примирення. Я знаю, що ви, мої прадіди, тоді, у грізний час, думали про те, аби залишитися людиною в цьому кривавому пеклі й принести своїм рідним звістку про мир. Чи думали ви про «Сталіна й Родіну»? Не знаю. Для вас Батьківщиною була ваша родина, ваш лан золотого невижатого жита, що залишили тоді в сорок першому… Не кривавий кат вас кликав іти в бій – ваші серця клекотіли обірваними мріями… Бо росла у тебе, діду Григорію, донечка (моя бабуся, яка стане мамою для моєї мами), бо ріс у тебе, діду Олександре син, який згодом мав стати батьком для мого тата… Бо була в тебе мрія, діду Федоре, звести гарний будинок для родини… Бо хотілося тобі, діду Миколаю, стати швидше трактористом, таким же відомим на все село, як і твоя дружина (а моя прабабуся Женя)… Ви всі були людьми миру… Орали, сіяли й вирощували…, зводили церкви й невеликі хати на втіху людям, клали теплі печі, ткали доріжки й любили своїх дітей. Тому не заподіяти комусь смерть ви прагнули, а залишитися людьми, мирними трудівниками… Я вас люблю, хоч і не довелося мені бачити вас наживо. Пишаюся тим, що в мені живуть спогади про тебе, діду Гришо, як куховара для цілої роти. Ти і там, серед осколків і куль, будував затишок приємними пахощами нехитрої вечері для бійців та умудрявся приготувати найсмачніші українські вареники, бо сам генерал знав, що ти з України, а значить, не можеш не вміти чародіяти над такою стравою… Мені дивно було весь час, коли чув про вашу участь у війні, що не кидалися ви на танки, не розстрілювали фашистів, не ходили потім, після Перемоги, як герої на зустрічі зі школярами… Не думаю, що вам, діду Сашо, Гришо, Федоре, Миколаю, не було що пригадати… – ви просто хотіли швидше забути цей жах і виховувати своїх дітей серед миру, бо воювали саме за нього. Я знаю, що хочу бути таким, як і ви – працьовитим, любити свою землю не дати їй бути стоптаною чоботом великодержавного агресора. У мені – ваші гени, ваші мрії, ваша любов до найсвятішого – моєї землі, тому буду гідним своїх прадідів.

Олександр ПРИЙОМКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *