Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Спогади про… майбутнє

Спогади про… майбутнє

Директор. Перше знайомство

«В радгоспі «Челюскінці» на півдні Харківської області мені довелося побувати двічі…Так вже сталося, що в перший приїзд знайомство з радгоспом почалося не в конторі, а біля вогнища, біля ставка з кудлатими вербами, де в загоні згуртувалася велика отара овець. Співрозмовником був чабан Петро, який спочатку розповів, як у війну під Бобруйськом його «підлатала» розривна куля, а потім переключився на справи сьогодення, жалівся на посуху і нестачу кормів.
– Кручуся з вівцями на цьому клаптику, а в мене їх 1200! А вівця – тварина особлива, траву бере під корінець, немов електробритва. Де вона пройшла, там іншій худобині робити нічого, можна тільки губи об землю стерти. Просив Филимона Павловича, директора нашого, дозволити перегнати отару на інше місце – не погодився. Протримайся, каже, тут хоча б з тиждень, та поменше гуртуйся на середині, по закутках вигризай. Нам важливо вистояти до косовиці, а там по стерні пустимо – овечка все підбере.

Ф.П.Колесник

Дізнався я тоді від Петра, що отар таких у «Челюскінцях» декілька, що настриг шерсті був добрий – замість 325 центнерів здали державі майже 400. Тоді ж чабан розповів мені дещо і про директора Ф.П.Колесника: «Він у нас тихий, «голосом» не бере, але строгий, за всім слідкує, все знає. 14 років керує господарством». Такий стаж роботи в одному господарстві підняв Филимона Павловича в моїх очах ще до того, як я з ним познайомився.

Трохи історії

У 1935 році із радгоспу «Барвінківський» виділилося господарство зернового спрямування, назване тоді на честь прославлених на увесь світ героїв Арктики. Потім була війна… З осені 1943 року після вигнання фашистів почалося відродження радгоспу і нині це велике механізоване господарство. До того, як сюди був призначений директором Колесник, в хатинах світилися гасові лампи. Багато символічного в тому, що свою роботу в господарстві він почав з електрики. Загорілися лампочки, почалося друге життя. Потім копали канави, вкладали труби – збудували водогін. Перекрили балки греблями – утворилися ставки, де білими хмарами плавають качки та гуси, гуляють жирні коропи. А скільки прийшлося будувати! Школу, клуб, дитячий садочок, майстерні, будівлю контори…Все це в центральному селі Алісівка.

Зустріч у полі

Того жаркого літа директору не було часу на довгі розмови з приїжджими. Зранку в гараж на «наряд». Там вже зібралися спеціалісти на чолі зі старшим інженером І.І. Блінніковим. Колесник остаточно уточнює розподіл техніки по відділеннях і завдання, а потім сідає за кермо своїх «жигулів» і об’їжджає господарство. А об’їхати його треба тільки з півночі на південь 22 км і 12 км зі сходу на захід, роблячи короткі зупинки. Перша біля кукурудзяного поля, де йде прополка. Привітавшись з полільниками сказав: «Це гібридне насіння, і для нас, і для сусідів буде: від нього залежить майбутній урожай. Постарайтесь». Декому дав поради, запитав про домашні справи, про дітей. Друга зупинка – біля ставка. Тваринники пригнали стадо бичків на водопій.

А.М.Клімашевський з конем
та Ф.П.Колесник біля «жигулів»

– Яка вага?- запитав.
– На 340 потягнуть. Можна здавати.
– Рано, треба, щоб нагуляли 360. Тоді отримаємо надбавку – 50% до закупівельної ціни.
Була ще одна зупинка біля великого стада молодняка ВРХ. Підійшов чоловік богатирської статури, назвався Федором Івановичем Василенком. Він виявився людиною веселої вдачі. Говорячи про справи, сипав дотепними жартами. Вага бичків його стада уже була понад 350 кг. Він виявився не тільки пастухом, а й відповідальним за цілодобову роботу водокачки, що забезпечує водою увесь радгосп. І живе він на відстані 4 км від усіх, поряд з тією водокачкою. Хотів Федір Іванович нас затримати: «Залишайтесь, смажена качка буде швидко готова». Але директор на це ніяк не відреагував і сказав мені: «Поїхали далі».
Поїздивши по радгоспу, бачив я отари овець, гурти бичків і теличок, стада дійних корів, чисельне поголів’я свиней. М’ясо, молоко, шерсть – важлива продукція. Зараз господарство вважається м’ясомолочним з нахилом на вівчарство, тому там вирощують 1800 голів ВРХ, близько 5000 свиней, 10000 овець породи прекос.
І згадались інші господарства, де овець давно вивели – немає пасовищ. В «Челюскінцях» пасовищ теж небагато, а десятитисячна отара славиться на всю округу.

Битва в степу

Це не голосно сказано: я бачив дійсно битву за максимальний урожай в умовах жорсткої засухи, за корми, за збереження поголів’я худоби, за молоко. Наближався час косовиці. Був пізній час. В усіх будинках уже згасли вогні, тільки на другому поверсі контори світилися три вікна. В кабінеті директора йшла нарада. Чоловік 15 спеціалістів з трьох відділків сиділи мовчки, чекали запитань. Директор за своїм столом, нахилившись за аркушами паперів, щось розмірковував, а потім почав без зайвих слів.

– Як там третій? – тихо запитав він.
– Готовий! – відповідає один.
– Кого ставите на восьмий?
Інший голос називає прізвище.
– Не годиться, може загубити машину, краще замінити…. Що там з герметизацією?
– Робиться, Филимоне Павловичу.
– Що там залишилося?
І після уточнення говорить: «Строк – завтра до вечора!».
Головний агроном теж все фіксує в прошнурованій книзі.
Питань на тій нараді було багато. В тому числі і по підготовці механізованого току (там головне – ретельно утрамбувати грунт, щоб зерно не втоптувалося в землю), і протипожежних заходах, і багато чого іншого. На закінчення директор дав загальні вказівки по косовиці:

– Хліба в ріст не вийшли, із соломою буде важко…а тому косити треба низенько, не гнати на великих швидкостях. Думаю, доцільно на всіх комбайнах відключити передачі високих швидкостей.
Інженер Блінніков заперечив:

– Филимоне Павловичу, тоді ми багато часу втратимо на переїзди до далеких полів.
– Час – не хліб. Відключити! А то буде спокуса скосити побільше гектарів за день.
Після того, як Колесник сказав: «Всі вільні», задзвонив телефон. Це з Близнюків телефонував керівник району Павло Петрович Риженков. Він просив допомогти радгоспу «Ізвєстія»: «Треба Москвітіна виручати, із силосом він не витягує. Дайте йому скосити гектарів 100 кукурудзи. До речі, силосуйте все, що тільки можливо, в тому числі і кошики соняшника».
За результатами косовиці на жнивах того року переможцем на змаганнях серед комбайнерів став Симивол Михайло Олександрович і, незважаючи на посушливе літо, план продажу державі по деяких зернових і круп’яних культурах перевиконано суттєво: ячменю замість 4000 ц. продано 5772, проса замість 1600 – 5103 ц.
… А ось і вони, обжинки – найрадісніше і найкоротше свято хлібороба.»

О.І.Манько – дружина директора, В.Б.Ємельяненко та його водій, Ф.П.Колесник з водієм І.Ф.Настаченком

Коли писалися ці рядки, а це було майже півстоліття тому – у 1972 році, мене не було вдома. Я служив в армії, з 01.11.1971 по 26.11.1973 рр. Пам’ятаю, як після повернення зі служби, мені розповідали, що нашу Алісівку відвідав письменник, кореспондент, який писав про «Челюскінці».
На жаль, давно вже немає згаданих у тій публікації людей: директора Ф.П. Колесника, інженера І.І.Бліннікова, Ф.І. Василенка, який більше ніж 40 років забезпечував жителів села водою, обслуговуючи і оберігаючи водокачку і випасаючи стада кращих у районі нетелів; механізатора М.О.Симивола, В.Т. Торохтія, згаданих у тій статті, і багатьох-багатьох інших, набагато молодших людей, які жили і працювали в «Челюскінцях». Їх уже ні про що не розпитаєш, вони нічого не розкажуть. Що стосується чабана Петра, то поки що мені не вдалося дізнатися точно, хто це був, його прізвище. Маю припущення, що це Петро Юхимович Козеренко, який проживав у Рижовому, працював на другому відділку. Його теж вже давно немає серед живих. З ним я востаннє бачився близько 20 років тому у Рижовому. Під час нашої дружньої розмови серед іншого він у мене запитав:

– А як там Ваш дядько Іван?
– Нічого, слава Богу живий, живе в місті Артемівську.
– Передавайте йому привіт. Ми з ним разом ходили до школи, дружили, любили фізику. І навіть самі зробили електричний моторчик.
Тоді ці слова мені сильно запали в душу. Я їх запам’ятав на все життя. Уявімо собі Алісівку – тоді це був невеликий хутір. Село Рижове без електричного освітлення і машин, сільську школу у Рижовому років 85 тому і двох сільських хлопчаків. Як, з чого, якими інструментами, де можна було що купити, за які гроші, коли батьки за свою працю отримували копійки, а до міст Барвінкове і Лозова – по 35 км без доріг і транспорту? «І навіть самі зробили…» – значить була така можливість, була така жага знань, творчості, бажання вчитися і працювати. Таким було покоління наших батьків.

А хто письменник, кореспондент, автор статті, з якої у моєму перекладі з російської і у скороченому вигляді розпочалася ця розповідь? Хто він? Де та стаття тоді була опублікована?
Воістину, всьому свій час. 29 березня цього року її копію мені надіслала прийомна донька Ф.П.Колесника Л.М.Федосюк із міста Краснограда. Вона розповіла, що прізвище автора – Ємельяненко Василь Борисович, ветеран війни, полковник, льотчик, Герой Радянського Союзу, який став близьким товаришем Ф.П.Колесника, теж ветерана-фронтовика. Мені захотілося більше дізнатися про Ємельяненка В.Б. І ось що я дізнався.
Народився він 16 січня 1912 року в селищі Миколаївське Астраханської губернії, нині місто Миколаївськ Волгоградської області. Росіянин. Та коли я передивлявся хроніко-документальні кадри, зроблені відомим воєнними кінооператором Шоломовичем Давидом у 1943 році, де гвардії-капітан Василь Борисович Ємельяненко керує підготовкою свого ІЛ-2 до бойового вильоту, в його голосі чується український акцент. І це зрозуміло, бо батько Ємельяненка переселився в Миколаївське на соляні промисли Ельтону з Полтавщини. В 1932 році навчався на композиторському відділенні Московської консерваторії, та поклик неба виявився сильнішим за силу музичного мистецтва, незважаючи на те, що Василь Борисович писав пісні і володів декількома музичними інструментами. До всього, В.Б. Ємельяненко – автор 4 художньо-документальних книг, кандидат воєнних наук, доцент і був викладачем Військово-повітряної Академії імені Фрунзе в Москві. Та й це ще не все.

Портрет В.Б.Ємельяненка, написаний художником О.М.Шиловим

Думаю, багато з вас, шановні читачі, дивилися, і не раз, культовий фільм «В бой идут одни старики», автором сценарію якого, режисером і головну роль в якому зіграв фактично наш земляк -Леонід Биков. Чому земляк? – запитаєте ви. Бо село Знам’янка, нині Черкаське Слов’янського району, де він народився, Краматорськ, Барвінкове, Близнюки, села наших районів – є сусідами. Історично, економічно, через транспортну систему, через людські родинні стосунки, освіту і багато іншого ми тісно пов’язані між собою. У нас спільне минуле, думаю, і майбутнє теж. А наш славний Харківський театральний інститут став для Леоніда Федоровича рідною альма- матір’ю. Так от, В.Б. Ємельяненко є прообразом «Маестро» – льотчика-штурмовика майора Титаренка. Коли я розповів це своїй знайомій М.Г., працівниці Барвінківського краєзнавчого музею, і попросив її допомогти в пошуку інформації про перебування В. Б. Ємельяненка в Ізюмі і Барвінковому, бо саме в ці місця приїздив Василь Борисович, коли завітав до нас в «Челюскінці», то вона мені сказала таке: «Нууу – це ти вже наговорив зайвого, адже кожен, хто знайомий з історією створення цього фільму, знає, що прообразом «Маестро» є двічі Герой Радянського Союзу теж льотчик-штурмовик, генерал-полковник авіації Віталій Іванович Попков». У нас з М.Г. відбулася дискусія. Я стверджував, що «Маестро», інші герої фільму – це узагальнений художній образ радянських льотчиків: росіян, українців, грузинів, узбеків і синів інших народів, у яких різні прізвища – у кожного своє, але всі вони спільно: і ті хто загинув, і кому пощастило вижити, – здобули одну для всіх перемогу. Вона не заперечувала. Питання ж, хто з реальних героїв – В.Б.Ємельяненко чи В.І Попков – більше схожий на «Маестро», у нас залишилося відкритим. І я – як у минулому сільський вчитель – буду дуже радий, якщо ви, шановні читачі, особливо молодь, допитлива і небайдужа до історії, – самі собі дасте відповідь на це запитання. В наш час інтернет, бібліотеки, музеї, архіви дають великі можливості для пошуку різноманітної інформації. А стаття «Директор» про наші «Челюскінці» була опублікована у № 9 Всесоюзного Центрального щотижневика «Економическая газета» в лютому 1973 року – а це більше ніж півмільйона примірників в 15 союзних республіках, одній шостій частині землі, тобто 250 мільйонів громадян колись єдиної країни.

А чи є у мене свої особисті спогади про Ф.П.Колесника? Так, безумовно є. І самий яскравий із них – найперший, дитячий. Мені не більше 10 років. Зима, зустріли Новий рік. Різдво Христове святкується тихенько, скромно, як і у всіх. Наша сім’я – а це я (у мене не було батька, братів і сестер), моя мама, дід Микита, бабуся і прабабуся – всі хрещені, православні, але неоцерковлені, до церкви не ходять. Дід, а народився він у 1893 році, знає з дитинства тропарь свята «Рождество Твоє Христе Боже наш…» і речитативом нам читає.
Стіл у нас по-селянському святковий: з пирогами, салом, ковбасами, холодцем, моченими кавунами і яблуками. Бабуся мені розповідає, що в цей день колись давно Діва Марія народила Сина Божого і Його ім’я – Ісус Христос. Я слухаю тихенько, спокійно, покірно та повністю зосередитись на розповіді своєї бабусі мені заважають думки про наступне свято. Адже через тиждень старий Новий рік і я, як інші хлопці, піду по селу посівати.
І ось Старий Новий рік буде завтра. Звечора я запасаюсь повними кишенями добірної пшениці, торбину з собою для гостинців я ніяку, мабуть, не брав. Гостинці, які я напосіваю, помістяться в кишенях, вони звільняться від зерна – а туди гостинці. Звечора я домовився із сусідом Луговим Василем, він на два роки старший від мене. У нього теж немає батька, братів і сестер, і він теж живе з мамою і бабусею, а його дід Ілько загинув на війні. Моя бабуся отримує наказ, щоб я не проспав. А вставати треба рано, ще до 6 години, вдягатися тепло, бо надворі дебелий мороз і багато снігу.
План спрацював чітко, і ось я вчасно на вулиці. Під ногами скрипить сніг, ніч місячна і зоряна. Не пам’ятаю – Василь мене чекав чи я його, а може ніхто нікого і не чекав, а ми вже зустрілися, бігаючи по вулицях, але посівали разом – це точно! Коли ми заходили у двір і стукали у двері обраної нами хати, зі словами «Вам запосівать?!» Ці слова треба було казати дуже голосно, а відповідь могли отримати одну із двох можливих. Перша – «Запосівайте!», нам відчиняли двері і тоді: «Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю. Щоб родилися жито, пшениця і всяка пашниця»… Виходили з цієї хати щасливими і з гостинцями. А друга відповідь для нас була невтішною: «Нічого давать!» І тоді ми бігли до іншої хати. І ось біля однієї із них ми зупинилися. Це був будинок на два господарі з виходом на південну і північну сторони. Він і зараз стоїть у нашій Алісівці. І в тій південній частині будинка, біля якого ми колись зупинилися, живе зараз одна жінка, а північна – порожня. Тоді, а це 60-58 років тому, у мене виникла неймовірно зухвала ідея – «запосівати» цього господаря. Згадую, що Василь умовляв мене від неї відмовитися, бо будинок був не кого іншого, як самого директора – Колесника Ф.П! Пам’ятаю, було багато сумнівів і в мене, суперечок з Василем і страху. Дрижали руки і ноги, а пізніше – і голос. Та все ж я переконав себе і свого товариша, що цього господаря таки треба «запосівати»! Ми стукаємо у двері і якомога голосніше запитуємо: «Вам запосівать?». У відповідь чуємо зовсім тихе: «Запосівайте. Заходьте. Відчинено»…
Помешкання сучасних директорів – «ніщо» у порівнянні з тодішніми «хоромами» нашого директора. Вони складалися з ганку, сіней і трьох кімнат. Перша – кухня. Пам’ятаю в ній тільки плиту, яка своїми дверцятами дивилася прямо на нас. Було дуже жарко, чи-то мені з морозу і від страху, чи-то дійсно було дуже натоплено. Навпроти вхідних дверей, яких ми трималися спинами, трохи вправо від плити були двері у спальну кімнату, вліво від нас – у залу. Більше дверей не було. Мабуть, і самих дверей в ці кімнати взагалі не було, а була якась відкинута занавіска. Нікого із домашніх, крім господаря, я не бачив. Филимон Павлович сидів на ліжку і дивився на нас, посміхаючись. І це було так близько від нас! Він тільки-но почав одягатися. Штани натягнуті тільки на коліна, а сорочки, окрім натільної, не було зовсім. Треба сказати, що цю картину і мої відчуття моя дитяча свідомість і пам’ять зафіксували миттєво, мабуть, швидше, ніж це зробив би найсучасніший смартфон, і, виявляється, на все життя. Бо своє посівання ми почали зразу з порога. Не пам’ятаю, чи залишилась у моїх кишенях хоч одна зернина, та добре пам’ятаю, що Филимон Павлович був задоволений. Наш візит для нього був приємним.

– А чиї ж ви будете?
Ми представились
– Ну, хлопці, підходьте ближче! – не встаючи з ліжка, сказав він. – Ось вам на гостинець для обох.
І протягнув мені купюру, тоді, правда, такого слова я не знав, гроші – три карбованці! Зараз можу сказати, якщо порахувати у доларовому еквіваленті за тодішнім курсом американського «зеленого» до нашого радянського «дерев’яного», то це десь 4,5 доларів. А якщо на тодішні бублики, великі, обсипані маком, по 5 коп. за штуку, квитки на дитячий сеанс у нашому клубі – ціна така ж, чи, скажімо «Ситро» 0,5 літра – без пляшки, виробництва Близнюківського харчо-смакового комбінату (до слова, воно було неймовірно смачним)…
Як ми виходили з директорських «хоромів» і як потім ділили ці «бакси» – не пам’ятаю. Знаю тільки, що, незважаючи на те, що на наступний рік і з кожним новим Старим Новим роком я ставав дорослішим, у мене посівання у директорів більше ніколи не було. Можливо, вдома зі мною провели виховну роботу і пояснили, що подібна зухвалість у відношенні до людей, які за своїм статусом знаходяться значно вище, ніж ми, – неприпустима! Можливо.

Книга В.Б.Ємельяненка

Є й інші мої спогади про нашого директора, але, думаю, одного цього більш, ніж достатньо для цієї публікації.
Шановна Л.М.Федосюк, я щиро вдячний Вам за надіслані мені листи і фотографії, за надане право використати їх у своїй статті на сторінках «Нового життя». Ми з Вами давно не бачилися, мабуть, оті всі 50 років! Та, дякуючи нашим спільним друзям – Томіній Н.О та Підмогильній К.П., ми зараз маємо змогу спілкуватися. Я знаю, Ви вже багато років, як не були в Алісівці. «Челюскінців» не існує вже років зо 20. Зараз у нас нові господарі і нові директори, їх багато. Скільки точно – сказати не можу, бо не знаю. Алісівка за цей час дуже змінилася. Причому так, що навряд чи я зможу описати Вам словами ці зміни. Тому запрошую Вас із родиною в гості до нас в Алісівку і Ви все побачите на власні очі, відвідаєте могили своїх предків. На жаль, в Алісівці поки що зовсім не розвинений туристичний і готельно-ресторанний бізнес, бо ми тільки крокуємо до Європи. Та він нам і не потрібен. Я і моя сім’я будемо раді приймати Вас у себе вдома. Правда, дорога Близнюки – Алісівка, яку почали будувати у тому ж таки 1972 році і закінчили у 1975, зараз вщент розбита. Та й це не стане на заваді нашої зустрічі. З Краснограда до Лозової доїдете на потязі. Слава Богу вони поки що ходять, а там я виїду машиною і заберу Вас. І поїдемо ми грунтовими, польовими дорогами, якими колись їздили і ходили пішки наші батьки і діди, якщо погода буде гарною. А вона, я впевнений, буде саме такою. Приїздіть!


З повагою, Бобров Юрій Олександрович,
село Алісівка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *