Жителька Херсонської області Oлена Явтушенко:
”Я живу в окупації.
Дивлячись новини, плачу за Маріуполем, Гостомелем й Бородянкою. Хвилююсь за Київ і Одессу… Й здається, що в нас не все так погано…
Але це тільки здається…
Так тут відносно спокійно. Не лунають сирени кожної години, місто майже ціле, за винятком будинків у селищі біля ГЕСу, та ще деяких на околицях. В нас є вода, газ і світло, світить сонечко…
Але місто вмирає. Вмирає потроху. Непомітно.
Ліки скінчилися ще в березні, й тепер їх під замовлення з ризиком для життя доправляють волонтери. Підприємства не працюють, крамниці потроху пустіють й зачиняються. Українських продуктів вже не дістати, а рашиські гидко брати навіть до рук не те що до рота. Залишилася городина та те, що привозять селяни.
І люди їдуть. Їдуть не дивлячись на те, що не було жодного “зеленого коридору”, їдуть по замінованих мостах, полями через численні блокпости. Ризикуючи життям, роблячи по декілька спроб, сплять в машинах з малими дітьми у полі під обстрілами. Їдуть з цієї тихої пастки. Бо напевне саме так почуваються заручники терористів морально закатованими й душевно вбитими. Й хочеться тільки одного втекти, втекти від цього якомога далі.
Й місто пустіє.
А орки. Орки впроваджують свої порядки. Вони нам Леніна воскресили – дебіли, розвішали ганчірки: червоні й аквафреши, імітують якусь діяльність…
А люди як привиди, ходять дворами й закутками й не тому, що страшно, а тому, що гидко. Ти відчуваєш їх шкірою, на звук на сморід, не дивлячись.
Й кожної хвилини готовий до всього, що вб’ють, зґвалтують, пограбують. Й це зовсім не так, як у темному парку в глухому районі до війни. Там ти знаєш, що є поліція, швидка й люди які прийдуть на поміч, а тут…
І кожного дня думки “Треба їхати”. Але є батьки, яких не вмовити, є собаки й кішка яких не кинеш, є сусіди, яким треба допомагати, то з мобільним то з рахунками.
Й взагалі я в себе вдома, чому я маю їхати, це вони тут зайві не ми. Але ж так важко… Важко ходити з ними по одній землі, дихати з цими нелюдями одним повітрям…
Й ми чекаємо. Кожного ранку прокидаючись, дивимось туди вдалечінь – десь за Херсон, де наші хлопці б’ються, б’ються, як леви. Наші найкращі, хоробрі й такі красиві. Господи, як ми на них чекаємо…
Ви тільки прийдіть.
А ми посидимо в підвалі, скільки треба, допоможемо, чим скажете, й зустрінемо вас смачним борщем й найміцнішими обіймами. Ви тільки бережіть себе й не залишайте нас. А ми почекаємо…”
