П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > “Я хочу додому, там і стіни допомагають”- сім’я з Барвінкового знайшла прихисток У Близнюках

“Я хочу додому, там і стіни допомагають”- сім’я з Барвінкового знайшла прихисток У Близнюках

Коли Барвінківську громаду почали масово обстрілювати війська рф, багато барвінківчан знайшли прихисток на території Близнюківщини. Серед внутрішньо переміщених осіб опинилася і багатодітна мама – Ірина Рибальченко. Жінка вже сім років бореться з онкологією та не здається.

Мамо, треба виїжджати, я боюся! – повторювала Світланка мамі.

– Куди, доню? Не бійся, все буде добре!- намагалася додати голосу впевненості Ірина, пригортаючи до себе дітей – Світлану та  Богдана.

А думки летіли в Харків, де була старша дочка Наталочка. Вона вже два тижні жила в метро на станції «Завод Малишева» разом зі своїм хлопцем, адже в Харкові взагалі біда.

Проклятуща війна враз одним помахом перекреслила всі надії та сподівання і починала забирати віру. А цього не могла собі дозволити 39-річна жінка.

З кімнати вийшла мама Катерина Митрофанівна. Вона нещодавно перенесла дві операції, але мужньо трималася, незважаючи на сильний біль, який частенько оперізував тіло. Хіба будеш скаржитися на свою неміч, коли донька бореться з онкологією та сама виховує трьох дітей?!

Бабуся з внуками. Фото із сімейного архіву Рибальченків

Ірина Рибальченко народилася і виросла в Барвінковому. До війни вона працювала в державній нотаріальній конторі.

У 33 роки, проходячи медкомісію, дізналася, що хвора на рак. «Я вірю, що житиму далі, бо мені помирати не можна. У мене діти – 20-річна Наталя, 13-річна Світлана та 10-річний Богдан. А ще мама, яка теж хворіє. На кого я їх залишу? До війни лікувалася, пройшла 4 сеанси хіміотерапії та ще 22 – променевої терапії. Звичайно, все дається взнаки, але зараз не до того та й грошей немає. Втім, я не втрачаю віру на щасливе майбутнє – це мені дозволяє дихати більш-менш глибоко», – пояснює Ірина.

Сім’я, яка жила в приватному будинку, виїхала з Барвінкового лише тоді, коли голова громади Олександр Бало офіційно оголосив про евакуацію. Це було 31 березня.

Рибальченко каже: «Барвінкове часто обстрілювали. Були прильоти на вокзал, в будівлю аграрного ліцею. А ще ж ми чули, як гримить у Кам’янці та Довгенькому, бо це недалеко від нашого міста. У березні я ще намагалася на роботу виходити, але помічниця сказала, що росіяни бомблять Грушуваху. Було страшно, бо, здавалося, станеться щось непоправне. Хоча остаточне рішення про від’їзд я прийняла лише тоді, коли рвонуло на міському цвинтарі – це недалеко від нашої оселі, а наш будинок зненацька ожив, затрясся, заойкав… Діти розплакалися. До всього й Наталка під час коротких телефонних дзвінків з Харкова просила їхати кудись у безпечне місце. А куди прямувати?».

Завідувачка Близнюківської державної нотаріальної контори Вікторія Щербина сказала Ірині Рибальченко: «Приїжджай, а там розберемося».

То, прихопивши деякі речі, Ірина зі своєю мамою та двома дітьми поїхала в Близнюки, де й знайшла прихисток.

Але то було вже не повноцінне життя, а довге очікування часу, коли можна повертатися додому.

Старша донька Наталя разом зі своїм хлопцем Іваном довго жила в підземці Харківського метро, а в матері серце рвалося в хвилюванні за дитину.

 «В метро було холодно, вогко і страшно, але все таки, коли навколо тебе більше 300 людей, паніка відходила на другий план, – згадує Наталя. – Ми з Іваном спустилися в метро лише з картонкою. То був наш новий дім (сумно посміхається). З часом волонтери та й інші добрі люди забезпечили нас ковдрами, теплими речами і дали намет. Три місяці ми прожили в метро. І то ціле життя. Виїхати не вдавалося, бо автовокзал російські недоумки розбомбили, а автобус з пасажирами, який прямував до Чугуєва 26 лютого, розстріляли. Тож вирушати в дорогу було страшно. Я навчаюсь на заочному відділенні Харківської гуманітарно педагогічної академії, то просто чекала закінчення цього воєнного жахіття. А ось  Ваня працює на продуктовому складі, то він виходив на роботу і, на щастя, йому тричі вдалося вижити після авіаційних бомбардувань. На його очах скалки від снарядів розрубували все, що було на їхньому шляху».

Коли у Харкові стало трішки спокійніше, люди почали повертатися у свої квартири, то й Іван відвіз Наташу до мами у Близнюки, а сам поспішив до Барвінкового, бо там були його батьки…

Після весни прийшло літо, не забарилася і осінь, а для сім’ї Рибальченків, як і для безлічі інших внутрішньо переміщених осіб, продовжувався один нескінченно-довгий день 24 лютого.

 Щоб хоч чимось себе зайняти, Іра з доньками почали плести браслетики та синьо-жовті «фенечки» і роздавати їх захисникам, яких було багато в селищі.

Першого вересня  російська підлота привітала зі святом родину барвінківчан касетною бомбою, яка розірвалася  недалеко від їхнього будинку, вибивши вікна, пошкодивши дах та огорожу. То зимувати доведеться у Близнюках.

 Коли обстріли Барвінкового припинилися, Ірина відразу вирішила з’їздити додому. Вона каже: «Нічого, що будинок пошкоджено, відремонтуємо потихеньку. Ось я побуваю вдома і легше стає, адже в рідній оселі й стіни допомагають. Я щиро вдячна людям, які нас прихистили. То які б сюрпризи ще не підкидала мені доля, тепер я точно знаю ціну дружби та людяності. Знаєте, я  по-дитячому щиро вірю в Збройні сили України і їхню спроможність вигнати ворога з України.  Якщо Боженька дав мені сили боротися з онкологією вже протягом семи років, то й перемогу нашим захисникам допоможе здобути».

Попереду зима, синоптики обіцяють холоднечу, але погодні заморозки ніщо в порівнянні із змерзлою душею людей, які вимушені були кинути рідний дім.

Від ред.: Нотаріальну контору, де працює Ірина Рибальченко, пошкоджено, але жінка надіється на повернення до свого робочого місця. Фото І. Рибальченко

                                                                    Ірина ВОРОНКІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *