П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Зігріти наших захисників може кожен

Зігріти наших захисників може кожен

До редакції газети «Нове життя» зайшов молодий чоловік і простягнув оголошення,  в якому просив жителів Близнюківської громади допомогти в зборі банок з-під консервів для виготовлення окопних свічок. Зав’язалася розмова, в ході якої Сергій Євдокимов розповів про те, як з коханою дівчиною жив на Північній Салтівці в Харкові після повномасштабного вторгнення московитів.

Після війни повернемося додому – в Харків

Сергій народився та виріс в селі Новонадеждиному на Близнюківщині. Закінчив школу, потім Харківську академію міського господарства, де здобув фах менеджера по туризму, але працювати за спеціальністю не довелося. Активний молодик шукав варіанти заробітку, то  працював і на «Новій пошті», і меблі виготовляв.

Євдокимов полюбив Харків і залишився в ньому жити. До всього, саме тут і кохання своє знайшов – Тетяну Кобилєву. Дівчина родом з Орільки Лозівського району. На час знайомства з Сергієм навчалася у Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Молоді люди закохалися один в одного і почали жити разом в цивільному шлюбі.

Подружжя зазначає: «Для нас не принциповий штамп в паспорті, головне – це почуття, взаєморозуміння і повага. Дітей ми вирішили поки що не народжувати, бо війна, – потім встигнемо. Сьогодні потрібні наші руки та голови для допомоги фронту, для людей, які цього потребують».

Варто зазначити, що до війни Тетяна не дуже полюбляла великий мегаполіс через тотальну  російськомовність населення. Молоді люди вважають, що мова має величезне значення, то й самі спілкуються українською, і пропагують рідну мову скрізь, де бувають. «Ми з Танею обожнюємо подорожувати. До війни  їздили на відпочинок в Турцію, Єгипет, Хорватію, а ще побували в різних містах України. Ми самі впевнилися, що  краще рідної землі ніде немає місця на землі. До слова, коли почалося повномасштабне вторгнення, Таня теж зрозуміла, наскільки важливий для неї Харків», – пояснює Сергій. І додає, що раніше вони мріяли для постійного місця проживання обрати якесь місто на заході України, бо для них важливо, коли рахуються з народними традиціями та цінують рідну мову, а зараз зрозуміли, що Харків найрідніший.

Тетяна резюмує: «У Харкові наша душа. То чому шукати місто, де говорять українською всі без винятку, коли й більшість харків’ян після подій воєнного сьогодення зрозуміють, що мова має значення? Після війни повернемося з Сергієм додому – в Харків!»

Північна Салтівка

Салтівський житловий масив найбільший в Україні. Він розташований на сході Харкова в межах трьох адміністративних районів: Салтівського, Київського та Немишлянського. Населення Салтівки складало понад 400 тисяч осіб, бо тут розташовано чимало шкіл та установ дошкільного виховання, дозвільні та торговельно-розважальні центри, ресторани, кафе, концертні зали, парки, дитячі майданчики та місця відпочинку. То й обирали для постійного проживання харків’яни саме цей красивий і спокійний район. Зокрема Північна Салтівка відбудований протягом 1987-1993 років типовими 9-ти, 12-ти та 16-ти поверховими панельними будинками.

Салтівський житловий масив. 2021 р.
Фото з мережі

В одному із  таких будинків на 11 поверсі в квартирі, з вікон якої видно весь Харків, і жили Сергій з Тетяною. Вони кажуть: «Для нас повномасштабне вторгнення росіян не стало новиною, бо ми аналізували ситуацію, яка відбувається в Україні. Починаючи з 16 лютого ми були готові до найгіршого сценарію. Саме в ці дні зібрали тривожні валізки і дізналися, що під нашим будинком є облаштований підвал. Та, мабуть, з 16 числа вже й спати лягали в очікуванні біди. А 24 лютого прокинулись від вибухів. Було гучно,  з вікон ми бачили, як підіймається дим над розбитими будівлями. То взяли підготовлені заздалегідь речі та спустилися в підвал».

Життя в підвалі

Вже зранку 24 лютого в підвалі шукали прихисток близько 50 осіб, серед яких було багато мам з дітьми. Таня і Сергій, обстежуючи підвал, помітили, що лише одна кімната там тепла і відразу зрозуміли: легко не буде. Сергій згадує: «У нашому будинку 12 поверхів, а навколо чотири 16-типоверхівки. Ось туди й почало прилітати. У нас світло було та й газ, а ось в сусідніх будинках цю розкіш рашики забрали відразу, бо через прильоти було зруйновано системи комунікацій. У людей не було змоги зварити щось поїсти. Ми з Танею бігали до себе в квартиру, готували якісь супи, переливали їх в банки і носили людям, щоб хоч якось їх підтримати. Ми не були обтяжені ні дітьми, на хворими батьками, ні тваринами. То й робили те, що було в наших силах і допомагало іншим».

Після ворожого обстрілу.
Фото з мережі

Весь час Північна Салтівка піддавалася обстрілам ворожої артилерії, авіаційним ударам тощо, то люди від’їжджали  звідти, шукаючи різні можливості. Але дехто чекав, що ось-ось все закінчиться і продовжував жити в підвалі, де було особливе життя. Нелегке, часто зі сльозами та молитвами, але воно було. Діти гралися, але більше часу проводили в телефонах, деякі жінки, щоб заспокоїти нерви,  в’язали, по підвальних кімнатах бігали домашні тварини.  «Вражало те, що господарі не залишали своїх хвостатих улюбленців в квартирах, а забирали з собою в підвал. Більше того, вони намагалися ще й вигулювати собак в будь-який час, – розповідає Сергій. – Земля дрижить, обстріл страшний, а під під’їздом бабуся з собачкою стоїть. Трясуться обидві, але гуляють».

Наслідки обстрілів. Північна Салтівка з висоти пташиного польоту.
Фото з мережі

Сергій і Тетяна, які мали змогу залишити місто ще у лютому, залишалися на місці, бо відчували, що вони потрібні тут і зараз.

Тетяна за освітою педагог. Вона гралася з дітьми, давала поради мамам, готувала їжу, доки були світло та газ.  Сергій допомагав в іншому. «Маю сили, то  бігав у квартири, власники яких давали мені ключі, і приносив необхідні людям речі. Ліфти не працювали, а піднятися, наприклад, на 16 поверх нелегко. Втім, найчастіше відвідував свої квартиру на 11 поверсі, звідки виносив все, що міг: теплі речі, продукти харчування тощо.

Пам’ятаю, як з 13 поверху разом з дівчиною зносили в підвал у простирадлі її хворого батька. Я не слабкий, але це було дуже важко, а та тендітна дівчина тягнула  тата на рівні зі мною. Рятувала, не думаючи про наслідки. Та взагалі тоді всі діяли так, як веліла совість», – наголошує Сергій.

Кожен новий день ставав важким випробуванням для жителів Північної Салтівки, яка палала, вибухала, руйнувалася з волі російських нелюдів…

Восьмого березня Тетяна з Сергієм вийшли з квартири, коли вже стемніло, і побачили, що в сусідньому будинку блимає світло у вікні. Хтось подавав сигнал ворогам. І тільки-но молоді люди спустилися в підвал, в їхній будинок прилетіло три ракети. До слова, одна, зруйнувавши під’їзд, потрапила в підвал.  Та, на щастя, в тому під’їзді не відчинялися двері, то дивом людей там не було. Саме восьмого березня будинок, який рятував, прихищав та ще й годував жителів «підземелля» з сусідніх 16-типоверхівок, залишився теж без електрики. То й Євдокимов з коханою зрозуміли, що їхня місія на цьому місці завершена, і попросили родичів забрати їх у безпечне місце.

Зруйнований під’їзд будинку, де жило подружжя. Фото С. Євдокимова

Сергій говорить: «Щоразу, коли ми виходили з підвалу, бачили все більше руйнувань. Наша красива Салтівка перетворювалася у район-привид. Навіть зараз, озираючись назад,  чомусь весь час повертаюсь думками в наш підвал. Вражали діти. Здавалося, вони не чують вибухів, не бояться, а повністю занурені у свої гаджети. Але мені здається, то була тільки захисна маска, бо діти більш чутливі до подій, ніж дорослі».

Згадує чоловік і випадок, який підтвердив, що дива бувають: «У нашому підвалі був такий собі перевалочний пункт. Люди з інших мікрорайонів добиралися до транспорту, щоб виїхати, і під час обстрілів ховалися, де прийдеться. Іноді заходили і до нас. Одного разу сім’я з дітками заскочила в наш прихисток. Ми їх напоїли чаєм, а коли начебто стихли обстріли, відправили далі. Вони пішли до метро і фактично через декілька хвилин наш двір перетворився в пекло. Осколками посікло все, що тільки можна було, згоріли три автівки. Зрозуміло, що від людей залишилися лише б якість фрагменти тіл».

Окопні свічки як символ перемоги

Євдокимов і Кобилєва  спочатку просто переїхали в інший район Харкова. «Нам здавалося, що ми потрапили в інший світ, – згадує Тетяна. – На Салтівці понівечені будинки, все порите воронками від снарядів, порвані дроти, вибиті шибки, палають автівки. Все, як у фільмі жахів, а зовсім недалеко тихо і спокійно, начебто й немає війни, лише канонаду чути».

Жити спокійно в очікуванні дива Тетяна та Сергій не вміють. Вони повернулися в рідні краї і почали виготовляти окопні свічки. Саме за допомогою в реалізації цієї доброї справи до редакції і заглянув Євдокимов у грудні.

Наразі роботу налагоджено до автоматизму. Тетяна в Орільці, а Сергій у Близнюках та Новонадеждиному збирають матеріал. А потім в приватному домоволодінні у брата Євдокимова Романа виготовляють окопні свічки, які називають символом перемоги. Сергій каже: «Ми дослухаємось до аналітичних повідомлень спеціалістів і в нас немає приводу їм не вірити. 2023 рік буде переможним, але військовим треба вистояти і пережити зиму у важких умовах. Ось ми й несемо їм частинку домашнього тепла».

“Павучихи” біля готової сітки.
Фото з сімейного архіву

Наразі на фронт ці люди відправили понад тисячу свічок, які виготовляють за спеціальною технологією, щоб менше було кіптяви. А ще вони дякують всім, хто долучається до доброї справи. «Можливо, дехто і вважає, що окопна свічка не врятує від холоду. Може, й так, але вона дасть змогу нагріти руки чи кружку води, а це дорогого вартує. Щодня у групі «Окопні свічки» ми отримуємо замовлення як від волонтерів, так і від військових, які просять передати свічки. А значить, вони потрібні. То кожна копійка, принесена небайдужими людьми, кожен грам воску, переданий нам бджолярами, парафіну чи олії – служать на благо і, як би пафосно це не звучало, таки наближають перемогу».

Автор: Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *