Інна Жижка та її родина – внутрішньо переміщені особи з Куп’янщини, які знайшли прихисток у Близнюках. Нещодавно за сприяння селищної ради, яка уклала меморандум про співпрацю з Асоціацією «Тріангль женерсьон юманітер», сім’я отримала паливні брикети. Про підтримку ВПО місцевою владою та про зміни в житті даної сім’ї після повномасштабного вторгнення московитів читайте в матеріалі.
Село Берестове Куп’янського району зараз знаходиться на нулі – там ведуться кровопролитні бої з рашистами. Тут народилася Інна Жижка. З часом родина переїхала в село Піщане, яке зараз теж під нещадними обстрілами русні. Жінка каже: «Я закінчила Харківський торгівельно-економічний коледж. Вийшла заміж, народила сина Дмитрика. Чоловік з Близнюків, але жили ми в Куп’янську. Мали власний бізнес, обробляли землю, утримували велике господарство: курей, качок, свиней, мали більше ста вуликів тощо».
Ранок 24 лютого 2022 року повинен був не відрізнятися від інших, але… почалася війна. Жижки вирішили їхати з міста в Піщане до батьків.
Якраз перед початком вторгнення купили автівку, на ній і поїхали в село та й опинилися в окупації. Інна згадує: «І страшно було, і важко, але виживати треба було. Добре, що в батьків город, то я городиною торгувала, на те й жили. Гроші їздили знімати в Сватово. Відсотки рашики забирали страшенні: з 1000 гривень забирали 250. На блокпостах шукали атошників, то чоловіка роздягали до трусів.
З часом почали ходити руські гроші, гуманітарку почали возити і примушували її забирати. З автоматами приходили у двір військові і «запрошували» жителів в центр села. На жаль, багато місцевих жителів почали працювати на окупантів, то здавали всіх, хто косо дивився в їхній бік».
Четвертого жовтня ЗСУ звільнили Куп’янщину, але до цього протягом двох тижнів люди жили в епіцентрі бойових дій. «Деякі піщанці здавали русні місця перебування військових, то гатили вороги куди попало. Сьомого жовтня батько з чоловіком не витримали і пішли до наших військових з проханням допомогти виїхати у більш безпечне місце, – змахує сльози Інна. – Захисники запустили дрона і сказали, що затишшя триватиме всього 20 хвилин, то за цей час ми повинні виїхати з села. Нам показали безпечну дорогу, яка була незамінованою, і ми швиденько виїхали з того пекла».
Чоловік Інни залишився в Піщаному, бо його допомога була потрібна українським військовим, а сама жінка, її син Дмитрик, батьки та ще сусідка баба Шура виїхали з Куп’янщини. Сусідку довезли до доньок, а Інна з рідними до сестри заїхали.
«Пізніше батько з мамою переїхали до брата в Люботин. Будинок у Піщаному розбомбили, то чоловік приєднався до нас і вже разом ми на деякий час зупинилися у свекрухи в Дмитрівці, що на Первомайщині, – розповідає жінка, – але там немає школи, а сину час до першого класу йти, та й робота потрібна була, то почали шукати інші варіанти. У Близнюках живе наш кум, який допоміг чоловіку знайти роботу у ТОВ «Колос», а я домогосподарка, бо Дмитрика залишати ні з ким. Синочок багато чого пережив у свої сім років: і бомбардування, і обстріли, і переховування, то працюємо з психологами. Наразі Діма пішов до першого класу і я повинна йому допомагати».
Жижки живуть у приватному будинку, поступово облаштовуючи свою оселю. Повертатися їм нікуди, адже в Куп’янську біля будинку, де їхня квартира, було багато прильотів. Стіни дев’ятиповерхівки побиті та потріскані, вікна вибиті, на чотири під’їзди величезного будинку живе лише чотири особи, то шлях додому закрито.
«Житимемо тут, – зазначає Інна. – У чоловіка є робота, син до школи ходить. Можливо, з часом і я працевлаштуюсь, бо сім’ю годувати треба. Батьки до нас часто навідуються і ми раді тому, що поблизу один від одного. Селищна рада видає як і всім ВПО гуманітарну допомогу. Восени ми написали заяву на придбання твердого палива і ось приємна несподіванка: від французької асоціації отримали 90 мішків паливних брикетів. Дякуємо за підтримку. Поступово Близнюківська громада стає для нас рідною».
Наталя ТКАЧЕНКО
