Захоплюючись досягненнями наших земляків та землячок, ми іноді забуваємо, що кожна людина вкладає в ту чи іншу дію різну кількість сил та прагнень. І коли для декого – це просто регулярні тренування своїх фізичних можливостей, то для інших – це, власне, і є саме життя. Про досягнення нашої землячки Тетяни Немчанової, доля якої може слугувати за приклад всім здоровим, фізично розвиненим і наділених можливістю бачити навколишній світ, піде мова далі.
Тетяна народилася з порушенням зору. Батьки помітили це, коли дівчинці було три місяці. Відтоді розпочалася їхня боротьба за повноцінне життя доньки. Численні операції не дали бажаного результату, тож щоб донька мала змогу повноцінно жити, батьки віддали її до Слов’янського спеціалізованого інтернату для незрячих та слабозорих дітей. «Я жодного тижня на вихідних не залишалася в інтернаті, – згадує Таня, – мама і тато мене завжди забирали додому. Звісно, я дуже сумувала за родиною, але ніколи не була обділена батьківською увагою та теплом».
З дитинства наша землячка мала задатки лідерки, будувала плани на майбутнє і мріяла знайти заняття, яке було б їй до душі. Тетяна має дві вищі освіти – економічну та педагогічну. Паралельно з навчанням та роботою у часи дозвілля закінчила курси з фітнесу і вже й сама могла б стати тренеркою. Але не бачила себе і в цій сфері, як і не хотіла реалізуватися в професії масажистки (від ред.: в інтернаті вихованцям та вихованкам пропонували стати масажистами/масажистками, адже чутливість пальців у цій професії є додатковим бонусом). Крім цього, проводила екскурсії в музеї історії фармації Харківського національного фармацевтичний університету, і в них із задоволенням брали участь люди різного віку.
Одного разу Анна Судніцина, яка у 2019 році році стала чемпіонкою світу з пара-армрестлінгу серед людей з порушенням зору, запропонувала й Тетяні спробувати сили у цьому виді спорту. Немчанова спробувала і їй сподобалося. Вже через рік наполегливих тренувань вона доводила свою спортивну спроможність на змаганнях з пара-армспорту в Одесі, де виборола четверте місце. Наступні змагання за Кубок України з армспорту та набутий досвід дали змогу ввійти до трійки призерок і вибороти бронзову медаль…
А далі захоплення важким і, як дехто вважає, «чоловічим» видом спорту стало сенсом життя Тетяни Немчанової. Вона ввійшла до складу Збірної команди України і почала свій шлях до спортивного Олімпу. У жовтні 2021 року – срібна призерка з пара-армрестлінгу чемпіонату Європи, який проходив у столиці Литви Вільнюсі. У 2022 році змагалась за перемогу на чемпіонаті світу в Туреччині, а в 2023 – на чемпіонаті світу в Казахстані. Рік 2024 приніс спортсменці друге місце на чемпіонаті Європи у місті Братиславі Словацької Республіки.
Знана на Близнюківщині майстриня спорту з армрестлінгу Олена Трегубова підтримує Тетяну Немчанову і завжди вболіває за неї. Вона каже: «Тренує Тетяну заслужений тренер України Олександр Петренко, під його керівництвом вона досягла високих результатів. Збірна України з армрестлінгу – це загальне поняття, команда формується із спортсменок та спортсменів різних регіонів. Переважно це – чоловіки. Серед жінок в пара-армспорті у Харківському регіоні лише троє – Немчанова Тетяна, Сапєлкіна Юлія, Судніцина Анна. Цьогоріч чемпіонат Європи зібрав понад 1000 учасників та учасниць із 25 країн. У загальнокомандному заліку Україна посіла третє місце. А наші пара-спортсмени/спортсменки показали взагалі вражаючі результати, адже вибороли 83 медалі (золоті – 17, срібні – 32, бронзові – 17) та посіли друге командне місце. Немчанова цілеспрямовано йшла до перемоги, поборовши титулованих суперниць із Хорватії та Болгарії і поступившись лише українці, то стала двічі срібною призеркою чемпіонату. Впевнена, що на чемпіонаті світу, який планується до проведення у серпні цього року в Кишиневі, Тетяна стане переможицею».
Сама ж Немчанова неохоче обговорює свої досягнення. Від початку повномасштабного вторгнення московитів вона разом з чоловіком Юрієм залишалася в Харкові, але з часом подружжю довелось виїхати до Близнюків, а пізніше – за кордон. Однак, вже через декілька місяців вони повернулись до рідного міста, де залишаються й зараз.
Згадуючи дитинство, Тетяна каже, що не зазнавала булінгу, та все ж вважає, що в Україні важко жити з інвалідністю, бо соціально-побутове забезпечення для повноцінного життя таких людей недостатнє. «У мене є залишки зору, я бачу обриси будівель, дверей, тротуарів, то мені не так важко, як тим, хто зовсім не бачить. Хоча раз по раз і я зіштовхуюсь з людським хамством. Наприклад, коли приходжу в незнайомий магазин і прошу консультантів допомогти мені, а у відповідь чую: «Йдіть і самі дивіться». Я неодноразово була за кордоном і такого поняття як інвалід там взагалі немає. Всі люди рівні і кожен та кожна мають право на нормальне життя, яке їм дозволяють їхні фізичні можливості. Якщо треба візок – дадуть, палицю – будь ласка, доїхати на місце роботи – вам забезпечать автівку… У нас, на жаль, по-іншому».
А ще Тетяна зізнається, що спорт – це те, чим вона хотіла займатись з дитинства, але боялась через проблеми із зором. Вона каже: «У Слов’янському інтернаті нас відправляли на змагання з легкої атлетики, але я завжди відмовлялась, бо боялась, що чогось недобачу, не зрозумію. Лише в дорослому житті наважилась на такий крок і пішла в армрестлінг. Мені подобається цей вид спорту, він організовує та захоплює, вимагає наполегливого руху до своєї мети та впевненості у власних силах. А мені саме це й потрібно».
Окрім постійних тренувань, які зараз проходять під звуки вибухів та обстрілів, Тетяна вивчає англійську мову, радіє тому, що її підтримують чоловік, батьки та сестри, відновлює сили, граючись з домашнім улюбленцем – котом Басею. Тетяна каже: «Ми з чоловіком живемо на третьому поверсі, обоє маємо особливості зору, укриття в нашому будинку немає, а до метро бігти не бачимо сенсу, то беремо до себе кота, каремат і прямуємо в коридор. Чи страшно нам? Звісно, але зламати силу духу харків’ян неможливо».
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
