У лавах Збройних сил України нині служать понад 67 тисяч жінок, більшість яких є військовослужбовицями, повідомляє заступниця Міністра оборони Наталія Калмикова (https://glavcom.ua/country/society/skilki-zhinok-sluzhat-u-zsu-dani-minoboroni-1004412.html#:~:text=%D0%A3%20%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%85%20%D0%97%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D1%81%D0%B8%D0%BB%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8,%D1%86%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96%2C%20%D1%96%D0%BD%D1%88%D1%96%20%D1%94%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8F%D0%BC%D0%B8.)
Серед них – близнюківка Ірина Довгопола, прес-офіцерка Лозівського окремого батальйону, військова психологиня.
«Я закінчила Харківський національний університет внутрішніх справ, бо з дитинства хотіла пов’язати своє професійне життя з правоохоронною діяльністю. У 2018 році вийшла заміж, народила через рік донечку Мію. Ще в декретній відпустці 31 грудня 2021 року підписала контракт на військову службу. А вже 10 січня 2022 року стала помічницею начальника штабу», – розповідає Ірина.
Попри загострення ситуації між росією та Україною, думок про повномасштабне вторгнення Довгопола не допускала, бо не могла повірити у таке безглузде віроломство «сусідів».
«Ми жили в Лозовій, я планувала, що будемо іноді на місяць чи два виїжджати у відрядження в зону АТО, – каже військовослужбовиця, – То перед підписанням контракту обговорили мою майбутню роботу в деталях і з чоловіком, і з батьками, які були згодні допомагати няньчити онучку на час моєї відсутності. Декілька тижнів все було чудово: Мію ми з Сашою завозили у Лозівський дитсадочок, який функціонував у нині розбомбленій школі №8, а самі роз’їжджалися по роботах: чоловік прямував у Близнюки, а я – у свій батальйон. А 24 лютого почалася повномасштабна війна і мені наказали прибути у військову частину».
Ірина швидко зібрала наплічник, попрощалася з рідними, домовилась, що Саша відвезе Мію до батьків у Близнюки, які, на щастя, не так потерпали від ворожих обстрілів, як Лозова, і пішла воювати.
«Спершу я була на пункті постійної дислокації. Ми приймали і реєстрували людей, які потоком йшли добровольцями на фронт. Це вражало і викликало гордість за український народ. Серед тих, хто стояв в черзі до ТЦК були і зовсім юні молоді люди, яким тільки-но виповнилось по 17-18 років, і ті, кому було далеко за 60, а також люди з інвалідністю. Правду кажучи, у 2022 році фактично нікому не відмовляли, бо це було на той час правильно і неминуче: згуртуватися, щоб вигнати раз і назавжди з рідної землі російську нечисть», – каже військова.
…Вже третій рік триває повномасштабна війна, і її прямою учасницею є Ірина Довгопола, яка дуже рідко буває вдома, наразі має контузію, але продовжує виконувати свою важливу роботу: захищати Україну. «Жінка на фронті – це звичайний боєць, – каже вона. – На війні важко всім, але я військовослужбовиця, тим паче офіцерка, яка вчилась воювати і вмію це робити на відміну від багатьох інших, хто зараз стоїть на захисті країни. Війна дуже змінила мене як людину, швидко зняла «рожеві» окуляри, багато чому навчила і дала зрозуміти, що я – на своєму місці. Так вже склалося, що чоловік вдома займається господарством, виховує донечку, а я у броніку і з автоматом воюю».
За можливості до Ірини приїжджає чоловік з донечкою. Іноді ці побачення тривають лише дві-три години, часто під обстрілами, але це – миті відносного спокою в колі найрідніших дають сили та бажання продовжувати жити і боротися далі.
«Вдома буваю нечасто, – каже Ірина. – В минулому місяці вирвалась лише на одну добу. Мію виховую в телефонному режимі. Ми з нею готуємось до занять у дитсадку, спілкуємось, я радію її успіхам. Дуже вдячна за підтримку та допомогу батькам і своєму Саші, адже побачила, наскільки він чудовий батько. Донечка знає, в якій точці я воюю, то, коли чує, що відбувається на тому напрямку, з хвилюванням питає «як там мамочка?». Вона хоче теж бути військовою і часто повторює по телефону, що пишається мною. А я безмежно її люблю і вірю, що моя донька, як і інші українські діти, повинна мати щасливу долю, а не ховатися від обстрілів в укриттях».
Старша лейтенантка Ірина Довгопола працює з особовим складом, має вислуховувати військовослужбовців, допомагати їм знайти емоційну рівновагу, навчити контролювати себе під час обстрілів, вміти знімати напругу тощо.
Вона наголошує: «Зараз такий час, що психологічна допомога потрібна всім без винятку. Люди перебувають у постійному стресі як на війні, так і в тилу. Різні люди, різні ситуації, то й підхід до кожного різний. Рідним важко спілкуватися з фронтовиками, бо зрозуміти нас просто неможливо та й не треба. Варто лише підтримувати, вірити, любити і чекати».
Ірина потрапила під танковий обстріл на Донецькому напрямку, отримала контузію і наразі має всі її наслідки. Вона каже: «Ми всі ходимо по лезу, ніколи не знаючи, що очікує нас через секунду. Наприклад, мені наснився сон, що буде обстріл, але нічого не віщувало біди. Був чудовий ясний день, я просто йшла по вулиці і тут почула вибух, побачила чорний дим, опинилась на землі, яка мене засипала, і почула крик: «Біжи далі, бо танчики один раз не стріляють». Побігла. На щастя, жива і навіть неушкоджена, лише голова часто болить після контузії. Знаєте, як хлопці йдуть на позиції? Перехрестились, поцілували талісманчик і пішли. До слова, у кожного свій оберіг – це телефон, червона стрічка, іграшка дитини, обручка – що завгодно. У мене іконка маленька і бісерний янгелик. Ми віримо, що то наш зв’язок з рідними, тримаємось за талісмани, а значить – за життя і віру».
Психологічна допомога, рекрутинг, збір інформації про загиблих та поранених – це сьогодення військовослужбовиці, яка мріє у вільну хвилину піти….на город. Так, так, саме на город чи у власний садок, бо Ірина Довгопола обожнює поратися на землі.
Вона каже: «У мене є традиція привозити додому саджанці квітів з тих населених пунктів, куди мене закидала доля. Де б я не служила, обов’язково купую квітку і везу додому. Деякі з тих населених пунктів вже окуповані, але квіти звідти ростуть у моєму саду. І чоловік знає: якщо він у відрядженні в якомусь куточку України, то має везти звідти квіточку у горщику. Коли потрапляю додому, то провідавши рідних і обцілувавши доньку, я прямую на свій город, обходжу садок і лише там відчуваю спокій. Я вдома!».
Ірина вірить, що війна незабаром закінчиться, і вона займеться улюбленою справою: «Впевнена, що перемога за нами, і тільки ми житимемо на своїй рідній землі. А я після закінчення військових дій буду, як і є, військовою, бо це моя професія, а у вільний час займатимусь садівництвом і городництвом». І додає, посміхаючись: «Ви ж знаєте рядки з вірша Людмили Муріної «А ти сій квіти… Навіть якщо завтра – кінець світу»? Так то про мене».
Записала Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено в партнерстві з Волинським прес-клубом