Діана Сторчай. “МАЯК” 

  Живеш в війні і наче зник…
Звик до сирен, до зборів, до кошмарів.
Не памʼятаєш, як ти жив до цього,
А зверху затягнуло хмари…

А ти все ловиш ті моменти,
Аби лиш довести собі, що ти живеш,
Що ти ж справляєшся,
Ти можеш,
Попри все…

А тут тебе ще більше накриває
Не хвиля, і не шторм,
і навіть не цунамі
Гірше…

Земля з-під ніг і все навколо сіре!
Ти загубився, ти пропав
тобі не треба вже все те,
що ти хотів і планував.

Не треба зовсім вже нічого,
Аби лише почути знов твій голос.
Все сходиться лиш до одного:
Аби ти вижив, аби ти був

Болить так дуже, що й не знаєш слів.
Болить, що аж всередині все рве
Від болю, від війни, від несправедливості
Всередині все плаче і реве

І тонеш в цьому, тонеш ти, ідеш на дно
Та вже й не хочеться нагору.
Ти тут безсилий і хай як буде
Але, будь ласка, хай з тобою буде…

Ти вже на дні, не бачиш вже нічого.
Навколо лише тьма і біль…
Здається, що тут ти назавжди
Немає сил…

Десь там далеко, на поверхні
Ти раптом чуєш, наче поклик.
Ти підіймаєш очі догори
І бачиш проблиск

І ловиш ти його,
як той маяк…
Ти бачиш світло і тепло
Тобі все ж також боляче, як і було.

Але це сяйво так і тягне
Воно так тягне, як магніт
Тебе воно притягує
Витягує

І цей маяк тобі шепоче
«Ти маєш жити, ти живи»
І ти із болем цим і з своїм горем
Таки ідеш до нього, маяка

Це твій маяк, твоя опора,
Твоя це втіха і любов.
Це твоя сила і покрова
З-поміж усих твоїх негод і гроз