«Минуло майже два роки з часу, як поховала свого Миколу, але все одно вірю, що він живий»… З цих слів розпочалась наша розмова із Катериною Мельничук, дружиною загиблого захисника.
Катерина виросла у Софіївці Першій, а родина Миколи переїхала до села з Рівненщини. Після закінчення школи дівчина пішла вчитись на перукарку до Харківського профтехучилища, а Микола, який мав хист до будь-якої роботи, на той час працював на будівництві. Молоді люди закохались один в одного, і 20 жовтня 2012 року стали на весільний рушник.
«Спочатку ми жили разом зі свекрами, а потім почали будувати свою долю самостійно. У 2015 народився наш первісток Василько, а ще через два роки – донечка Христина. Я займалась дітьми, домашнім господарством, а чоловік працював у Харкові, забезпечуючи сім’ю», – згадує Катерина.
Фото із сімейного архіву
В кінці травня 2023 року Миколу Мельничука мобілізували, а через три місяці, 28 серпня, він загинув під час ведення бойових дій поблизу населеного пункту Іванівське Донецької області. Змахуючи сльози, Катерина згадує: «Приїхав до нас додому представник ТЦК із страшною звісткою: «Ваш чоловік загинув при виконанні бойового завдання…прийміть співчуття». Слова вилітали, врізаючись в мене, як кулі. А я наче збоку дивилася на себе – жінку, яка уважно слухає і не розуміє жодного слова, бо не вірить, що її чоловіка немає серед живих. В паніці я почала телефонувати Миколиному побратиму, його дружині, бо дізналась, що він поранений. Але… Разом із надією тануло моє серце».
Фото із сімейного архіву
Та ще важчим було упізнання тіла в Дніпрі. Катерина мусила знайти в собі сили, щоб зробити це. Вона впізнала коханого за шрамом на пальці, годинником, волоссям на грудях…
Жінка каже: «Як я це витримала — не знаю. Дякую своїм рідним, що були поруч зі мною і підтримували. Здавалося, що все відбувається в страшному сні, а я ніяк не можу прокинутись від того кошмару. Тримали свідомість лише діти. Якби не Василь і Христина, я б лягла поруч з Миколою в домовину» …
Фото із сімейного архіву
Діти теж важко пережили втрату тата, особливо Василько. «Син у нас ніжний, характер має лагідний і спокійний, – каже Катерина.– А Христинка – дівчинка-живчик. В цьому році донька закінчила перший клас, а Василько – вже четвертий. Прикро, що татусь не бачить, як вони виросли».
Вже двічі Катерина зустрічала річницю весілля сама. Вона каже: «У нас велика сім’я, у Миколи є дві сестри та брат. За життя Коля збирав всіх разом, давав поради рідним, допомагав вирішувати непорозуміння, адже родина – це найважливіше».
Фото із сімейного архіву
Відволікатися від важких думок Катерині допомагає вишивання бісером, щоденні турботи про дітей і, звісно, сільське життя, де є підсобне господарство і треба поратись на городі. А ще Катя мріє про водійські права, щоб можна було возити дітей до ліцею у Близнюки, не задіюючи рідних, вирішувати справи без зайвих труднощів.
Фото авторки
Вона зізнається: «Я продовжую жити своїми дітьми, вчусь у автошколі і нехай мене вважають дивною, та я на 90 відсотків впевнена, що мій Коля живий, хоч я і ходжу на цвинтар до могили. Бувають же у цьому світі дива, то і я могла помилитись»…
Катерина не чекає жалю. Вона просить лише одного — не забувати тих, хто віддав життя за Україну, і бережно тримати в пам’яті їхні імена. Її чоловік Микола продовжує жити — у дітях, у її серці, у кожному ранковому промені, що пробивається крізь біль.
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
