Розмова з Іриною Іванішиною — вдовою воїна батальйону «Айдар» Романа Іванішина.
Роман Іванішин загинув 10 серпня 2023 року біля Кліщіївки на Донеччині. Він був кулеметником, солдатом ЗСУ, батьком, чоловіком. Йому назавжди 41. А для його дружини Ірини — життя поділилось на «до» і «після». У нашій розмові — не лише про втрату, а й про силу. І війну, яка не відпускає навіть тих, хто лишився живим.
— Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися з Романом?
Ми зустрілися у 2004 році, коли Рома працював на елеваторі у Близнюках. Це була така звичайна, проста любов, без пафосу. Але справжня. Ми побралися 16 листопада 2004-го. Того ж року народилася донька Інга. Я вже мала сина Артема від першого шлюбу і Роман прийняв його як рідного. Вони стали друзями, він водив його на гуртки, займався ним, не ділив дітей на своїх і чужих.
— Чим займався Роман у мирному житті?
Він понад 10 років працював на ЛКМЗ у Лозовій ковалем-штампувальником. Грав у футбол за команду заводу. Доброзичливий, товариський, щирий. Ніколи не проходив повз потребуючих, завжди допомагав. А ще обожнював родинні свята, живі ялинки, дитячі усмішки. Насправді він був дуже домашнім. Любив батьків, брата, племінників, мене, дітей. Усе в нашій родині трималося на ньому.
— Як він опинився на війні?
Уперше мобілізували в 2015-му — проходив службу в Луганській області. Потім повернувся, знову працював. Отримав серйозну виробничу травму – рука була пошкоджена на 75%. Роману присвоїли групу інвалідності. Але він усе одно повернувся на свою посаду.
А коли почалася повномасштабна війна — 24 лютого 2022 року — мій коханий не вагався. Разом із сином пішли до військкомату. Артема відправили воювати до Маріуполя, а Роману відмовили — не вірили, що він здатен тримати зброю. Але Рома не з тих, хто здається. Пішов у ТРО, згодом — у батальйон «Айдар». Був кулеметником. Про його поранення ми дізнавалися вже «після». Першого разу було поранення в ногу. Через три місяці — знову на передовій. Потім — уламок у спину. Лікувався в Харкові. Ми їздили до нього. Пам’ятаю, як його привезли у Барвінкове — бородатий, брудний, виснажений, але погляд – ніжний, турботливий, рідний.
— Як Ви дізналися, що Роман загинув?
Усе було, мов не зі мною. Згадую, що 1 серпня 2023 року наша донька вступила до Харківського юридичного університету, ми подзвонили Ромі і повідомили цю очікувану новину. Як він тоді радів, казав: «Молодці. Все правильно робимо». То була наша передостання розмова. 10 серпня Роман мав вийти у відпустку, але кулеметник, який повинен був його змінити, втік. І Роман вийшов на позицію замість нього. Я благала, щоб відмовився, а він: «Хлопців не залишу»… Це були останні слова, які я чула від свого Романа.
Спочатку мені зателефонував його батько і різко сказав у слухавку: «Романа вбили». Я не повірила, хоча відразу все зрозуміла. Відразу почала телефонувати побратимам Романа і вони підтвердили найстрашніше. Однак, працівники ТЦК не дали жодної офіційної інформації і лише 12 серпня зранку привезли повідомлення про смерть і сказали — треба терміново хоронити. Але не сказали, що це не тіло мого Ромчика, а людські рештки. Я слізно просила розкрити мішок, але не дозволили. ДНК у нас не брали, тому я до цього часу не впевнена, кого ми поховали. Але точно знаю — кого втратили.
— Як Ви впоралися з цим горем?
Не впоралася. Тому й пішла служити. У січні 2024 склала присягу. Була в Десні, потім — у Луганському ТРО. Спочатку діловодом, кухарем, потім — сапером. Мене рятувала служба.
Командири, хлопці — всі підтримали. Ніхто не знав, що я вдова. А коли дізналися — стали на коліна. Я живу, бо мушу. Але повернутись до мирного життя не можу.
— Як почуваються діти?
Артем, який теж мав декілька поранень, наразі лікується у Польщі —граната розірвалася у нього перед очима, осколки пошкодили сітківку. Сподіваюсь, хоч одне око врятують. Інга — студентка. Зараз вона самостійна, сильна дівчина. Але донька дуже важко перенесла смерть батька, протягом року вона ходила на могилу Романа, і я нічого не могла з цим вкоїти. Довелося заборонити. Зараз вже трішки легше. Ми навчились говорити про Романа, згадувати яскраві моменти з нашого життя, навіть іноді сміємось, але на всі події в нашій долі продовжуємо дивитись з призми погляду нашого найріднішого чоловіка.
Роман Іванішин був світлою людиною, щирою. Без зайвих слів допомагав. Любив. Вірив. І ніколи не зраджував тих, кого любив. Він — не просто ім’я на граніті. Він — батько, чоловік, захисник. Таких як Роман — не можна забувати.
Записала Ірина ВОРОНКІНА
