У школі діти традиційно вітають мам зі святами листівками чи віршами, щиро й по-дитячому зворушливо вкладаючи у них свої почуття.
Саме такі рядки написав у 2018 році восьмирічний Кирил Удовитченко з Покровська:
Я люблю свою матусю, бо вона одненька,
За її ласкаві очі, за її серденько.
Це мій янгол-охоронець, він оберігає.
Я ще тільки думаю, а мама — все знає.
Як відверто так сказати, буваю я різний:
І слухняний, і не дуже, іноді — аж злісний.
Та матуся все прощає, бо вона рідненька,
Як і наша Україна – наша мила ненька.
Коли стану я дорослим — буду їх охороняти,
Щоб не чули слів таких, як слово «гармати».
Твій Кирилко. 8 років. 2018 рік.
Час летить швидко, а війна робить дітей дорослими. Кирил виріс, йому вже 16. Він мріє стати військовим і нині навчається у військовому ліцеї. Дуже сумує за рідними, особливо за мамою, і мріє повернутися додому — у Покровськ. І знову пише вірші, тепер — уже юнацькі, сильні й болючі:
Ось і виріс я, матусю, і надію маю.
Обіцяв я захищати — ось і захищаю.
У ліцеї у військовому я навчаюся,
Хай закляті вороги начуваються.
Не дозволю знищити рідної землі,
А тобі, матусю, низький мій уклін.
Обіцяю, нене, бути вірним сином.
Знаю, не покинеш ти в лиху годину.
Вся росія, як діра: чорна і смердюча.
Пригадаю я Ірпінь — буде їм і Буча.
В ЗСУ пательня є в Азовсталі вилита —
виповзайте із нори, на ній потанцюєте.
З підігрівом, звісно, буде — все як і годиться.
Якщо є у вас людське — бодай, схаменіться.
Слава Україні!
Твій Кирил. 16 років. 2025 рік.
Ці поетичні рядки до редакції принесла бабуся Кирила — Людмила Павлівна Сук, переселенка, яка нині знайшла прихисток у Близнюківській громаді. Її історія — це шлях сильної жінки, чиє життя, мов перекотиполе, кочує війною, але не втрачає гідності й любові до рідних.
Вірші Кирила — це ниточка між дитинством і сьогоденням, між мирним минулим і тимчасово втраченою домівкою. Це голос покоління, яке змушене швидко дорослішати, але не перестає мріяти.
Ми чекаємо продовження. І віримо: попереду — щасливе мирне майбутнє.
Оксана ГРАЧ
