Десятки тисяч українських військових сьогодні вважаються зниклими безвісти. За кожною такою історією — родини, які опиняються сам на сам із невідомістю. У цей момент вирішальним стає час. Але саме його люди найчастіше втрачають.
Журналісти «Нового життя» провели опитування в соціальних мережах, яке охопило 6475 осіб. Його результати дозволяють побачити головне: у перші години після тривожної звістки більшість людей не має чіткого розуміння, як діяти. Першою реакцією стає не алгоритм, а емоція. 61% опитаних зізнаються: вони починають телефонувати всім, кому можуть. Лише 20% одразу звертаються до поліції, 12% намагаються шукати самостійно, 4% контактують із військовими частинами. Ще 3% прямо говорять — розгубилися.
Ці цифри показують: у критичний момент люди діють інтуїтивно. Дзвінки стають способом впоратися зі стресом, але не завжди допомагають швидко запустити офіційні процедури пошуку.
Коли ж мова заходить про перші звернення по допомогу, половина респондентів обирає державні служби. Водночас 28% звертаються до командирів або представників військових частин, а 21% — до волонтерів. Це важливий сигнал: поряд із державою значну роль відіграють громадські ініціативи. І водночас — ознака того, що офіційні механізми не завжди є зрозумілими або достатньо швидкими.
Ще одна тривожна цифра: лише кожен четвертий респондент відчув повноцінну підтримку. Для більшості процес пошуку залишається складним, розтягнутим у часі і потребує постійних зусиль з боку самих родин.
За сухими відсотками — живі історії і сильні емоції. Люди говорять про стан, у якому важко приймати рішення. «Перестати ревіти, “включити” мозок і почати діяти», — пише Надія Марчук. «Перші пів року — як у тумані», — зізнається Ольга Сторчак. Ці свідчення підтверджують: головний бар’єр — не лише відсутність інформації, а й психологічний шок. Людина спочатку переживає втрату опори — і лише з часом переходить до раціональних дій.
Часто перші правильні кроки з’являються не одразу, а завдяки підказкам інших. Одна з учасниць опитування розповідає, що звернулася до старости, яка допомогла зорієнтуватися: поліція, заява, ДНК, подальші звернення до різних установ. Так формується шлях — крок за кроком, через досвід інших людей. Водночас є й більш системне бачення. Деякі респонденти наголошують: ефективні дії — це не один дзвінок, а паралельна робота в кількох напрямках. Звернення до військових частин, державних органів, міжнародних організацій, фіксація кожного кроку, пошук інформації через побратимів і волонтерів.
Саме тут і проявляється головна проблема: люди змушені самостійно будувати цю систему дій, не маючи чіткого, зрозумілого алгоритму.
В цілому, опитування дозволяє зробити кілька важливих висновків.👇
По-перше, у більшості людей відсутнє чітке розуміння перших кроків. По-друге, початкова реакція — це паніка і хаотичні дії. По-третє, допомога існує, але вона не завжди системна і доступна. І нарешті — значну роль у пошуку відіграють волонтери, які часто стають містком між родинами та офіційними структурами.
Головне, що показало це опитування: проблема не лише в складності самої ситуації, а й у відсутності простої, зрозумілої інформації для родин у перші години. Коли людина не знає, що робити, вона втрачає час. А в ситуації зникнення безвісти час — це найцінніше, що не можна повернути.
Ірина ВОРОНКІНА
«Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди».
