До редакції часто приходять рідні військових, з якими давно втрачено зв’язок. Вони живуть між надією і страхом, роблячи все можливе, щоб знайти бодай слід – і, якщо доведеться, мати змогу хоча б по-людськи поховати…чоловіка…сина…брата… Поруч із ними є ті, хто не дозволяє цим пошукам згаснути. Жінки, які об’єднуються, щоб шукати, нагадувати і не дати зниклим безвісти
зникнути остаточно. Серед тих, хто допомагає у пошуках, – Юлія Кривомлинова( у дівоцтві Камбур).
Вона одна з сотень жінок, які після повномасштабного вторгнення взяли на себе роль, до якої ніхто не готує. Вони невійськові, не слідчі й не дипломати. Але щодня виконують роботу, від якої залежить найважливіше – знайти, повернути, не забути.
Життєва історія Юлії – складна і багатошарова. Народжена у Владивостоці, ще немовлям вона переїхала з родиною до Молдови, де жила до 1992 року. Згодом – нові переїзди,і врешті – село Лукашівка на Близнюківщині. Саме Лукашівку Юлія вважає рідною, як і людей, яких знає з дитинства.
24 лютого 2022 року Юлія була у Харкові. Як і тисячі інших, прокинулася від вибухів.
Члени її родини опинилася розкиданими по різних районах міста, але зуміли зібратися
разом і виїхати в тил – до Близнюківської громади. Далі були евакуації, чужі домівки і допомога іншим.
«З початку повномасштабного вторгнення я почала займатись волонтерською діяльністю, – розповідає жінка. – Вивозили родини із зони бойових дій, збирали необхідні речі військовим, прихищали переселенців». Та й сам її дім став прихистком для людей із Краматорська та Мирнограда. У Лукашівці сусідами були друзі Кривомлинової – родина Терпай. Їхній син Олександр пішов воювати, не сказавши про цей крок рідним. У травні 2025 року він зник безвісти разом із побратимами поблизу населених пунктів Проходи та Демидівка на Сумському напрямку. Тоді зникло багатовійськових, бо були важкі бої.
І саме з цього моменту, як каже Юлія, її життя розділилося на «до» і «після». Вона говорить:«Спочатку ми шукали тільки Сашу. Так склалось, що у мене були його документи. Разом з його сестрою Євгенією ми писали всюди: ТЦК, МВС, омбудсмену, у Верховну Раду. Збирали довідки, подавали запити. Робили все, що могли. І чим більше ми шукали, тим зрозумілішим ставало: таких історій тисячі»…
Тоді з’явилося об’єнання: спочатку – закрита група в Telegram для родин зниклих безвісти. Кілька людей. Потім десятки. Згодом – сотні. Сьогодні це вже не просто чат, а мережа взаємодопомоги. Тут обмінюються інформацією, координують дії, діляться контактами і підтримують одне одного у моменти, коли опускаються руки. Паралельно виникають інші групи – за напрямками зникнень, за бригадами.
«Я займаюсь військовими, які зникли безвісти під час бою за Проходи, інші жінки – тими, хто зник в інших населених пунктах. У кожної групи свої координаторки, – каже Юлія. – Серед них матері, дружини, сестри, просто небайдужі люди. Наприклад, Оксана Марченко шукає свого сина. Тетяна Розсуждай – чоловіка, і допомагає організовувати пошукові ініціативи».
Ці жінки змушені вчитися тому, чого ніколи не планували знати: як працюють реєстри, як правильно подавати запити, як домагатися відповідей. І щодня вони роблять найважче. «Ми гортаємо каталоги загиблих, вдивляючись у страшні зображення в надії знайти бодай якусь відповідність. Це дуже важко. Але позитивні результати все-таки є», – ділиться волонтерка.
У грудні 2025 року рідні зниклих безвісти вийшли на акції у Києві. Три місяці поспіль – три великі зібрання. Майдан. Плакати з обличчями найрідніших. Тиша, в якій відчувається біль. «Ми збираємось, щоб нас почула вся Україна. Акції потрібні, щоб нагадати: ми чекаємо… нікого не забули…шукаємо», – наголошує Юлія. З кожною акцією людей більшає. Бо зростає і кількість тих, хто ник безвісти. «Кожна така зустріч – це нестерпний біль. Але водночас і полегшення від думки: ти не сама».
Був момент, який Юлія згадує зі сльозами: фото одного зниклого безвісти захисника вітром занесло під автівку. Водій зупинився, підняв і повернув. На дорозі утворився затор, але ніхто не посмів суперечити цьому кроку, бо, на щастя, людяність та співчуття переважили всі інші емоції. Загалом – це були не просто акції. Це був голос тих, кого не чути.
Ці жінки, серед яких Юлія, не називають себе героїнями. Вони телефонують, пишуть, їздять, організовують, стоять на майданах із фотографіями. Тримаються одна за одну. І не дозволяють зникнути тим, кого люблять. Вони просто не можуть жити інакше. «Я розумію, що надія є у всіх, – резюмує Юлія.– Людям легше жити в ілюзії, ніж прийняти правду. Тому ми й робимо все можливе, щоб знайти тих, хто рахується зниклим безвісти, а це не лише смерть, це може бути полон. На жаль, немає єдиної інструкції, бо в кожного все індивідуально. Головна порада: в жодному разі не опускайте руки, знаходьте будь-які можливості та людей, які займаються пошуком».
ЗНИК НА ВІЙНІ:
що робити родині військового коли обривається зв’язок На фронті зникають без попередження. Учора – «все нормально», сьогодні – тиша. Телефон поза зоною. Побратими не відповідають. Командир мовчить. У цей момент у родини починається найважче – невідомість. І саме тут вирішальне значення має не чекання, а дія. Чітка, швидка і без пауз.
ПЕРШІ ГОДИНИ: НЕ ВТРАЧАТИ ЧАС
Перше, що треба зрозуміти: відсутність зв’язку – це вже підстава діяти. Не чекати «три дні». Не сподіватися «сам вийде на зв’язок». В умовах війни це помилка.
КРОК 1. ТЕЛЕФОНУВАТИ ВСЮДИ, ДЕ МОЖНА ДІСТАТИ ІНФОРМАЦІЮ
Почати з тих, хто поруч із військовим: командир підрозділу,штаб частини, побратими. Що з’ясовувати: коли бачили востаннє, де саме це було, чи був бій, чи є поранені/евакуйовані.
Важливо: навіть уривчаста інформація – це вже зачіпка.
КРОК 2. ОФІЦІЙНО ЗАПУСТИТИ ПОШУК
Без цього далі нічого не працює. ►Звернення в поліцію: 102, 0 800 212 151
Після заяви: відкривають кримінальне провадження, дані вносять у реєстр, запускається державний механізм розшуку. Саме через систему Міністерства внутрішніх справ України формується Єдиний реєстр зниклих безвісти. Якщо немає заяви – людини «не існує» в системі пошуку.
КРОК 3. ПОДАТИ ДАНІ В УСІ ПРОФІЛЬНІ СТРУКТУРИ – краще писати!!!
Паралельно, не чекаючи відповіді:
► Національне інформаційне бюро (НІБ): 1648, +38 (044) 287-81-65
► Офіс Президента України Dzg@apu.gov.ua
► Генштаб mil_doc@post.mil.gov.ua
►Центральне управління цивільно-військового співробітництва (ЦВС) Генштабу ЗСУ cimicj9@post.mil.gov.ua
►Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими: 0 800 300 541
► Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: 0 800 50 17 20 або hotline@ombudsman.gov.ua
► Міжнародний комітет Червоного Хреста: 0 800 300 155
► Центр пошуку безвісти зниклих по електронних каталогах (Харків) +380633113540
► Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти https://oic.icmp.int/index.php?w=mp_reg&l=uk
‼️ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО: різні структури мають різні джерела
інформації. Іноді відповідь приходить звідти, звідки її не чекали.
КРОК 4. ДНК ЗРОБИТИ ОДРАЗУ
Це один із найважчих кроків психологічно. ЯК ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ: після заяви поліція направляє родичів, беруть мазок із щоки, формують ДНК-профіль. ХТО ЗДАЄ: батьки (найкраще),діти, рідні брати/сестри. Варто обов’язково перевірити чи внесено ваш профіль ДНК в загальну базу 0443743461.
А далі – чекати. Тут важливо розуміти реальність, бо сам аналіз триває кілька днів, внесення в базу – до кількох тижнів, збіг може бути одразу (якщо вже є дані) або через місяці.
КРОК 5. ПЕРЕВІРЯТИ ШПИТАЛІ, СПИСКИ ПОРАНЕНИХ
Часто військові потрапляють у лікарні без документів, евакуйовуються в інші області. Тому потрібно телефонувати у військові шпиталі, перевіряти списки поранених. Це рятувало не одну історію.
КРОК 6. СПІЛКУВАТИСЯ З ПОБРАТИМАМИ
Це неформальний, але дуже сильний канал. Саме побратими можуть сказати, що сталося насправді, де саме зник, чи бачили його після бою. Часто правда приходить саме звідси першою.
КРОК 7. НЕ ЗРОБИТИ ГІРШЕ
У відчаї родини роблять кроки, які можуть зашкодити. НЕ варто платити «посередникам»; довіряти «переговорникам» у месенджерах; публікувати деталі служби зниклого безвісти. Бо працюють шахраї, інформацію читає ворог.
ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ДАЛІ
Після всіх звернень починається процес, який не видно, а саме: збираються дані з фронту; перевіряються списки полонених; аналізуються медичні бази; звіряється ДНК.
І це може тривати довго.
НАЙВАЖЧЕ – ЖИТИ В НЕВІДОМОСТІ
Це не історія про день чи два. Це про тижні. Іноді – місяці.
І найважче в пошуці – не дія, а чекання. Але є одна річ, яка має
значення: наскільки швидко родина включилася в пошук.
ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВИ НЕ САМІ
Ірина ВОРОНКІНА
