У редакції «Нового життя» цього дня було незвично тихо. За вікном – весна, звичний рух селища, а в кімнаті – розмова, в якій гучно чути війну. Петро Петрович Сулима сидить навпроти, спокійний, зосереджений, іноді на його очі набігають сльози, але він швидко опановує себе. Його голос не підвищується навіть тоді, коли він говорить про найстрашніше. Лише інколи робить паузу – ніби дає місце пам’яті. Петро Петрович служить у медичній роті санітаром – там, де життя і смерть стоять поруч, буквально на відстані витягнутої руки.
Від учителя історії – до фронтового санітара
Петро Сулима родом із міста Тлумач, що на Івано-Франківщині. За фахом – учитель історії, випускник Прикарпатського університету. Каже, що в школі пропрацював лише два роки. Життя швидко повернуло його в інший бік: став сільським головою і очолював громаду у непрості 90-ті. Потім були роки заробітків – Польща, Чехія і навіть москва. Робота на птахофабриці, переробка сільгосппродукції. Але де б не був – історія рідного краю не відпускала. Удома створив власний музей – один із найпотужніших приватних в Україні. Збирав експонати по всій країні, навіть вже під час служби в ЗСУ із Краматорська висилав додому важливі для музею речі: старожитності, сімейні реліквії, які отримували в музеї нове життя, нагороди, серед яких дуже цікаві, наприклад, срібна медаль німецького солдата за участь в Африканській кампанії. «Культура – це те, що тримає в нас людяність, а знання історії – береже майбутнє. Я зібрав музей із речей, які людям були вже непотрібними. Поспішаючи жити в ногу з часом, ми часто не помічаємо, як викидаємо на смітник дорогоцінні речі, в яких закладена ідентичність нашого народу – пам’ять роду, – наголошує Петро Сулима. – А це те, що обов’язково варто зберегти для нащадків».
Родина як тил
У Петра Петровича велика родина. Він говорить: «Я одружений вже багато років, дуже кохаю свою дружину Наталю, у нас п’ятеро дітей. І кожен із них – це моя сила. Але й відповідальність. У 2014 році я пішов на фронт, бо були сильні бої під Іловайськом і потрібні на фронті люди, але мене не взяли до війська через те, що я багатодітний батько і троє з моїх дітей мають серйозні проблеми із зором. Зараз вони всі дорослі, успішні і цілеспрямовані. Я пишаюсь їхніми досягненнями і впевнений – ми з дружиною зуміли виховати хороших людей, які принесуть користь Україні».
Старший син Данило – економіст, працює в Нідерландах, займається підприємництвом. Андрій – доктор філософії в галузі права, він очолює відділ євроінтеграції у науково-експертному управлінні Верховної Ради України. Анастасія тяжіє до адвокатури, виграла стипендію у польському університеті. Молодші 18-річні близнючки теж вже визначилися з фахом: Ірина вчиться на психолога, а Валентина – на прокурора. Про дітей Петрович говорить з особливою теплотою, бо саме вони – його надійний тил і місце, куди летить думка, щоб відігрітися та стряхнути з себе тягар болі, яка оточує чоловіка на війні.
«Я би себе з’їв, якби не пішов»
24 лютого 2022 року Сулима знову без вагань пішов до військкомату. До того часу працював у соціальній сфері: з 2008 до 2021 року очолював місцевий терцентр, а після територіальної реформи став заступником директора Центру надання соціальних послуг, керував осередком Червоного Хреста, завжди готовий був протягнути руку допомоги потребуючим. Петру Петровичу пропонували залишитися вдома, бо і вік вже немолодий, і його активна діяльність в тилу була необхідною.
Він ділиться: «Мені казали: Ви потрібні тут. Займайтесь волонтерством, робіть бомбосховища, допомагайте людям. Ви активіст, яких мало. А я відповів: не треба мене умовляти, я роблю виважений та обдуманий крок. Якщо треба укриття, я його зроблю зараз і поїду на фронт. Роботи по будівництву бомбосховища я швидко організував і заплановане було зроблено у короткий термін. Керівнику ТЦК довелось виконати свою обіцянку, мене відправили до війська… і ось я вже чотири роки на війні. Знаєте, я би себе з’їв, якби не пішов. Не я змінив свою долю, то ці прокляті москалі жити не дають».
Краматорськ. Вісім хвилин після удару
Петро Сулима несе службу у складі 81-шої окремої аеромобільної бригади. Має псевдо «Настрій». Потрапив на Краматорський напрямок санітаром медичної роти. Бойове хрещення було страшним – Краматорський вокзал після ракетного удару.
«Я був там через вісім хвилин після прильоту, – згадує Петро Сулима.– Людей на вокзалі було дуже багато, вони виїжджали з міста, шукаючи безпечніше місце для життя, вивозили дітей з-під обстрілів… І раптом – бойова ракета…в скупчення мирного населення… Що я тоді побачив? Жах. Пекло на землі! Що відчував? Лють і безпорадність!.. Ми з капітаном почали зносити залишки тіл… В одній руці я ніс…людську ногу, в іншій – руку… а під пахвою тримав голову, яка, здавалось, ще продовжує кліпати і дивитись живими очима… Я доросла виважена людина, яка різне бачила на своєму віку, але до цього часу в пам’яті червоною лампочкою блимає той день – 8 квітня 2022 року. Це не можна забути»… Його голос не тремтить, але пауза після цих слів говорить більше, ніж будь-які емоції.
Робота, де кожна хвилина вирішальна
Медична рота – це первинний і вторинний рівень допомоги. Евакуація, стабілізація, боротьба за життя. А санітар – не лише медик, а й боєць, який має вміти використовувати маскування та захисні властивості місцевості під час роботи під вогнем. Це робота, пов’язана з постійним ризиком, вимагає фізичної витривалості та стресостійкості. «Ми евакуюємо людей, рятуємо поранених, виносимо мертвих з поля бою, іноді під обстрілами», – розповідає захисник і згадує випадки, коли хлопці залишали поранених, не впевнившись, що вони мертві, а потім таки, попри загрозу життю, повертались за побратимами. «Дуже часто я чую страшні історії. Дуже страшні. Бачу не тільки скалічені тіла, а й долі, бо війна – це жорстко, боляче і, повторюсь, неймовірно страшно, – каже Петро Петрович. – Але ти не маєш права зупинитися, бо твоя робота потрібна на фронті. Я вірую в Бога, тому, думаю, мені набагато легше виконувати свої обов’язки, ніж іншим».
Віра як опора
Петро Сулима – глибоко віруюча людина, він греко-католик. Каже, що саме віра допомагає триматися. У Краматорську, де базується його бригада, відвідує храм, спілкується зі священниками, допомагає під час служби, іноді виконуючи обов’язки дяка.
«У Краматорську є храм святого Іллі. Туди приїжджав єпископ Максим Рябуха.Я слухав його проповіді – і просто ними впивався. Це дає сили. І моє розуміння слова Божого теж ментально урівноважує психіку. Я заспокоюю себе тим, що вірю: у мертвих буде життя після смерті». А ще віра допомагає побороти власний страх, хоча не завжди це вдається. «Людина – це думаюча істота, і коли летять ракета за ракетою прямо в ту будівлю, де ти знаходишся, а відважний дворовий пес скавчить і мечеться в пошуках безпечного місця, якого немає, тебе накриває паніка, – говорить захисник. – І ти, як той пес, вже не контролюєш себе, свої емоції та дії. Я переживав такий стан, хоча й не думав, що зі мною це може статись»
«Життя не можна ставити на паузу»
Війна, каже Петро Сулима, змінила всіх: «Відбулася революція. Технічна. Внутрішня. Людська». Але попри це, захисник переконаний: «Життя не можна ставити на паузу. Не можна забувати, хто ми є. Бо ж наша місія – зберегти традиції та історію рідної землі, повернути славу прадідівських імен». До війни Петро Петрович досліджував власний родовід: «У моїй сім’ї є тісний зв’язок із Українською повстанницькою армією. У школі нам казали, що воїни УПА самогубці, в дід повторював мені малому, щоб не вірив у ту маячню, бо ми ще будемо воювати з москалями. Я тоді не розумів, про що він каже…А зараз он як повернуло»…
Світло сильніше за темряву
Петро Петрович не був удома вже рік. Його будні – це фронт, евакуації, поранені побратими, мертві тіла, сирени і ракети, загроза від дронів… Але в його словах – не розпач, а впевненість у завтрашньому дні: «Я вірю, що зло не може перемогти добро. Що темрява не може перемогти світло. Для мене найстрашніше – це зрада, але навколо я бачу людей, неймовірно відданих Україні. По-іншому зараз я розумію слова свого діда про те, що українців з часів УПА не закопували як мертвих. Ми як насіння, яке має прорости!»
Ця розмова в редакції «Нового життя» закінчилася так само тихо, як і почалася. За вікном — звичайний день, різко прорізаний повітряною тривогою і невтішними новинами про черговий підлий удар московитів по цивільній інфраструктурі. А всередині – історія людини, яка щодня тримає межу між життям і смертю. І тримає її з твердою вірою.
Ірина ВОРОНКІНА
Фото надані Петром СУЛИМОЮ
