Коли російська ракета влучає в житловий будинок, вона не запитує, хто живе за цими стінами, – військовий, учитель чи священник. Коли окупанти заходять у село, вони не розрізняють тих, хто носить зброю, і тих, хто носить хрест. Війна стирає звичні межі між мирним і військовим, між служінням Богові та захистом людей. Саме тому серед українських захисників сьогодні можна зустріти богословів, священників, монахів і капеланів. Одні підтримують військових словом і молитвою. Інші взяли до рук автомат. Хтось продовжує служити літургію між бойовими виїздами, а хтось читає молитву перед штурмом. До слова, станом на кінець 2025 року в лавах Збройних сил України служать майже 500 військових капеланів від 13 релігійних організацій. Водночас штатна потреба значно більша – майже 1700 посад капеланів та їхніх помічників.
Три історії людей, які були гостями редакції газети «Нове життя», показують, як війна змінює людей віри. І як віра допомагає вистояти на війні.
Богослов, який став військовим парамедиком
Олександр у 2007 році закінчив духовну семінарію, допомагав при храмі, займався богослов’ям. Але російська агресія змусила його змінити звичне життя. Сьогодні побратими знають його за позивним Пріст. Він служить санінструктором у медичному підрозділі на Харківщині. За плечима – навчання з тактичної медицини та сотні врятованих життів. Навесні 2022 року Олександр разом із колегами працював під час найважчих обстрілів Харкова. Він згадує: «У пеклі ми з друзями побували під час оборони Харкова. Два літаки, що принесли шість бомб, які впали на наші об’єкти, зробили свою страшну справу. Відразу після бомбардування я, Денис та Володя були на місці. Ми з Денисом працювали в парі. Орієнтувались на поранених. Рятували їх понад чотири години безпосередньо після того, як пролунали вибухи». Навіть через значний час про ті події Олександр говорить із болем. «Останніх людей витягали з-під завалів уже за два тижні. Зрозуміло, що всі вони були мертвими. Люди, з якими я пройшов ці випробування, для мене справжні герої».
Попри військову службу, він переконаний: його богословська освіта залишається важливою частиною роботи. На війні люди часто шукають не лише медичної допомоги, а й відповіді на питання про життя, смерть і справедливість. Саме тому побратими довіряють Прісту не лише свої рани, а й свої переживання.
До повномасштабного вторгнення московитів його життя було пов’язане з книжками, наукою та роздумами про духовні сенси. Адже богослов – людина, яка звикла шукати відповіді у Святому Письмі та богословських текстах. Коли російські війська почали наступ на Україну, теоретичні дискусії про добро і зло стали практичним питанням. Перед Олександром постала дилема, яка хвилювала багатьох віруючих українців: чи може християнин воювати? Свою відповідь він знайшов швидко. «Я не став менш віруючим, коли взяв до рук зброю. Навпаки, саме віра підказала мені, що я не маю права стояти осторонь, коли на мою землю прийшов ворог», – говорить Олександр.
На фронті богослов побачив те, про що раніше читав лише в книгах з історії воєн. Загибель людей, поранення, біль втрат, страх і виснаження. Та разом із цим він побачив і неймовірну силу людського духу. «В окопах дуже швидко відпадає все несправжнє, – зазначає військовий. – Людина починає думати про головне: життя, смерть, родину, Бога. Там неможливо сховатися за красивими словами». Побратими часто звертаються до Пріста не лише як до бійця. Для багатьох він залишається людиною, з якою можна поговорити про те, що болить найбільше.
Війна змінила життя Олександра, але не змінила його покликання. Просто тепер його богослов’я звучить не в аудиторіях, а серед людей, які щодня ризикують життям.
Ієромонах зі зброєю в руках
Історія ієромонаха Юрія Скипчука для багатьох може видатися ще більш незвичною. Чернець – це людина, яка добровільно обирає шлях молитви, смирення і служіння.Юрій понад тридцять років присвятив служінню Богові. Він навчався у духовній семінарії, прийняв чернечий постриг, відбудовував монастирі, служив на парафіях. Його життя було шляхом молитви, аскези та духовного служіння. Проте війна змінила і його долю. Чоловік розповідає: «Став ієромонахом і відрікся від мирського життя. Іночество прийняв у 1992 році. Моє чернече ім’я Ілеонор».
Але новини про вбитих цивільних, зруйновані храми, закатованих мирних жителів стали тим рубежем, після якого він ухвалив рішення змінити своє життя. «Я став піхотинцем не тому, що полюбив війну. Я зараз військовий, бо зло прийшло на мою землю. Якщо ти бачиш, як убивають твій народ, ти не можеш просто спостерігати, – говорить Юрій.– Я воювати пішов після того, як Максимчика на війні вбило, паламаря мого. Поховав його у 2022 році і пішов до владики, митрополита Романа, просити дозволу йти на війну» .
Для Скипчука нього це був надзвичайно складний вибір. У мирному житті Юрій допомагав людям знаходити душевний спокій. На війні довелося навчитися стріляти, пересуватися під обстрілами та виживати в умовах фронту. Але навіть у військовій формі він залишився священнослужителем. Перед бойовими виходами побратими просять його помолитися разом. Після важких боїв приходять поговорити про втрати. Коли гинуть друзі, саме до нього звертаються по підтримку. «Люди думають, що на війні віра слабшає. Насправді дуже часто відбувається навпаки. Коли людина щодня дивиться смерті в очі, вона починає шукати відповіді на питання, які раніше відкладала на потім, – каже ієромонах. – Запам’ятався мені один випадок: у побратима дитина малесенька загинула. А він в Бога не вірує, важко йому. Я пояснював, умовляв, щоб увірував. Вийшло. Зараз він хрестик купив, носить, але головне, що віра в душі його поселилася і сили дає».
Життєвий шлях ієромонаха став символом того, що українська боротьба – це не лише війна за територію. Це боротьба за право залишатися людьми навіть у найжорстокіших обставинах.
Капелан на передовій
Отець Петро служить капеланом із 2016 року. Його шлях до священства почався ще в дитинстві на Поліссі, коли дід привів хлопця до церкви. «Я навчався у 9 класі, пішов з дідом до церкви та так там і залишився. Моя подальша доля була вирішена і я після закінчення школи вступив до духовної семінарії», – розповідає отець Петро. Двадцять років він служив на Сумщині. Коли почалася війна, зрозумів, що його місце не лише в приході. Каже: «На той час ще не було чіткої організації капеланської служби. Все робилося по рішенню людини, її розумінню, наскільки ти можеш бути корисним людям». Після повномасштабного вторгнення священник остаточно вирішив присвятити себе військовій службі.
«План власних дій я знав. В першу чергу повинен був захистити родину. А потім бути корисним потребуючим. То я прийняв рішення: доки триває війна, буду у війську», – говорить Петро. На відміну від інших військовослужбовців, капелан не носить зброї. Його завдання – допомагати людям витримати психологічне навантаження війни. За словами отця Петра, найскладніше – це знайти шлях до тих, хто звик приховувати свої емоції. Він наголошує: «Всі люди різні і багато вояків просто не хочуть собі зізнатися в тому, що вони віруючі. А ось під час спілкування виходить, що таки віра й тримає цих військових». Особливо важливою така підтримка стає після повернення з фронту. «Не треба задавати запитання військовим, намагаючись зрозуміти, що вони відчувають, – наголошує Петро. – Вам того точно не збагнути. Дайте змогу людині заговорити самій. Буває, солдат мовчить кілька днів. А потім раптом починає говорити. Про родину. Про страх. Про побратима, якого не вдалося врятувати. І ти розумієш, що зараз найважливіше – просто бути поруч. Можливо, шлях до тієї відвертої розмови триватиме навіть декілька років». У цих словах – суть роботи військового капелана. Він не лікує фізичні поранення, але допомагає людям не втратити себе після пережитого. Його служіння є доказом того, що війна точиться не лише на полі бою. Вона відбувається і в людських серцях. Саме тому українські військові так потребують тих, хто здатен нагадати їм про сенс життя серед руїн, вибухів та безсилля.
Війна, яка змінила служіння
За тисячі кілометрів від України багатьом людям складно уявити священника у бронежилеті або монаха зі зброєю в руках. Проте українська реальність останніх років довела: іноді служіння Богові означає не лише молитву, а й готовність захистити тих, кого тобі довірено. Богослов, ієромонах і капелан, чиї історії ми розповіли, зробили різний вибір. Один став бійцем. Другий поєднав чернече покликання з військовою службою. Третій залишився духовним наставником для солдатів. Та всіх їх об’єднує одна думка, яка прозвучала в кожного піж час розмови: «Ми не обирали цю війну. Але коли вона прийшла до нашого дому, ми не могли залишити свій народ сам на сам із нею». І, можливо, саме в цьому полягає головний урок українського досвіду: віра не завжди віддаляє людину від боротьби. Іноді вона дає сили пройти її до кінця.
Історії Олександра, Петра та Юрія дуже різні. Але всі вони стали частиною унікального українського досвіду, коли віра не відступила перед війною. Навпаки – вона пішла разом із людьми на передову.
Ірина ВОРОНКІНА
