Тетяна Яківна – вчителька початкових класів із 43-річним стажем, нині на пенсії. Свою педагогічну дорогу вона розпочала ще у 1982 році в Садовській школі. За десятиліття навчила сотні дітей, які виросли достойними людьми, обрали різні професії та знайшли своє місце в житті. «Я пишаюся своїми учнями. З багатьма й досі тримаю зв’язок. Але проклята війна залишає по собі лише біль і спогади про мирне життя. Уже четверо моїх учнів поповнили небесне військо – Роман Іванішин, Сергій Шийка, Іван Сєрий та Іван Мороз. Для мене вони назавжди залишаться дітьми…», – говорить пані Тетяна.
Її чоловік, Андрій Віталійович, також педагог – за освітою вчитель хімії та біології. Має 33 роки стажу і нині продовжує працювати у Садовській школі, викладаючи хімію, фізику та біологію. Доля звела їх саме на роботі. Першого вересня 2003 року вони зустрілися у Садовській школі, а вже 30 грудня одружилися. Відтоді разом будують своє життя.У Тетяни є донька Оксана. Радіють чотирьом онукам та маленькій правнучці.
Колись Мірошниченки жили у Близнюках, але у 2015 році переїхали у батьківський будинок до Миролюбівки, а це за 10 кілометрів від роботи по дуже поганій дорозі. То до школи добиралися по-різному: велосипедом, скутером, а згодом – і власним автомобілем.
У Миролюбівці нині мешкає близько сотні людей, переважно старшого віку. Тож часто саме до пані Тетяни звертаються за порадою чи допомогою, бо знають, що не відмовить. Активно підтримувати інших жінка почала ще у 2021 році під час пандемії коронавірусу. Тоді пакувала продукти і розвозила їх літнім людям, які не могли самі дістатися до магазину. «Я знала, що багато стареньких потребують допомоги. У мене був повен льох закруток, городина – то й розносила тим, кому було найважче», – згадує жінка.
З початком повномасштабної війни допомога лише розширилася. У Миролюбівку почали приїздити внутрішньо переміщені особи, заселялися в порожніх будинках. Для них Мірошниченки збирали одяг і продукти, Тетяна Яківна пекла торти та пряники, запрошувала на чай, щоб люди відчули: вони не самі. Особливо запам’яталася Мірошниченкам родина з Барвінківщини: мама Наталя та двоє дітей. Пані Тетяна займалася з школяриками додатково, допомагала з навчанням, залучала до добрих справ, а їхній мамі допомагала облаштовувати побут в новому місці. «Люди часто відчувають себе покинутими, особливо в селі. А мені неважко зайти, поговорити, пригостити. Я люблю готувати, тому завжди є чим поділитися», – каже вчителька. До слова вона неодноразово вітала односельців із поважними ювілеями. Так, із подарунками прийшла до Марії Іллівни Подкопаєвої на її 90-річчя, а згодом – і до нині покійної Антоніни Фоківни Медведьової, яка відзначала 95 років. До таких візитів залучала дітей та онуків. «Приємно ювіляркам, але ще більше – мені, що можу додати трохи радості в їхнє життя», – ділиться пані Тетяна.
Ще один важливий напрям благодійності – це допомога військовим. Щороку Тетяна Яківна закриває до трьох сотень банок консервації: огірки, помідори, салати, варення і свої фірмові «синенькі по-грузинськи». Усе це передають на фронт через волонтерів. Напередодні Великодня вона пече паски, інколи до 150 штук, фарбує писанки, формує святкові пакунки для захисників. «Коли печу паски, завжди думаю про свій рід і наших воїнів. Якщо на душі тривожно – відкладаю роботу, бо паска має готуватись з добрими думками», – говорить пані Тетяна.
Вистачає жінці роботи і у власному підсобному господарстві. Мірошниченки утримують великий город, бо Тетяна Яківна любить поратись на ньому і від землі набирається сили. Вона каже: «Я плекаю кожну рослинку, особливо люблю помідори. Щороку висаджую півтори тисячі кущів. Урожай не пропадає: частину роздаємо людям, решту переробляємо. Також відгодовуємо курей та індокачок, м’ясо яких передаємо на фронт». Подвір’я крайньої хати охороняє великий пес Алабай, в якого і кличка, і порода збігаються разом. Є ще кілька котів, яких підкинули «добрі» люди, знаючи, що тут не залишать тварин напризволяще.
Одного разу до гостинного двору прибилося оленятко. Його назвали Бембі, підгодовували всім селом, але згодом довелося передати до екопарку – пустун почав витоптувати сусідські городи.
Крайня хата в Миролюбівці давно стала місцем, де допомагають навіть тим, хто не просить, але потребує підтримки. Тут завжди вислухають, порадять, нагодують. Саме тут після шпиталю деякий час відновлювався колишній учень пані Тетяни – військовослужбовець ЗСУ Микола Харченко.
То війна не оминула і цю родину. Узимку на щиті повернувся двоюрідний брат Андрія Віталійовича – Олександр. Загинув і племінник Сергій Шаламов – йому було лише 26 років.
Попри біль втрат, Мірошниченки не втрачають віри. «Я впевнена, що незабаром в Україні запанує мир. Тоді накрию великий стіл у центрі села і запрошу всіх жителів. Ми обов’язково разом відсвяткуємо нашу Перемогу», – каже пані Тетяна.
А поки що тут, на краю Миролюбівки, щодня роблять те, що вміють найкраще – допомагають. Без гучних слів і вихідних. Бо так живуть люди з великим серцем.
Ірина ВОРОНКІНА
Фото надані Тетяною Мірошниченко
