Є речі, цінність яких усвідомлюєш лише з роками. У дитинстві газета здається звичайним папером. У молодості – одним із джерел новин. І лише згодом розумієш: газета – це не про папір і не про друкарську фарбу. Газета – це пам’ять.
25 серпня 1929 року побачив світ перший номер районної газети. Сьогодні їй виповнюється 97 років. Вона ніби природно продовжує великі державні свята України – День Державного Прапора та День Незалежності. І це зовсім не випадковий символізм. Бо незалежність країни починається не лише з кордонів чи державних інституцій. Вона починається зі слова. З права говорити правду. З права писати українською. З права залишати наступним поколінням чесну історію свого часу. Уже майже століття це право реалізовує газета «Нове життя».
За ці роки змінювалися назви, покоління журналістів, політичні епохи, способи друку, комп’ютери, телефони й цілі інформаційні світи. Але незмінним залишалося головне – бажання розповідати про реалії Близнюківщини. Бо саме на сторінках нашої газети народжувалася і пишеться далі історія громади. Тут вкарбовані розповіді про захисників, учителів, медиків, аграріїв, підприємців, митців, спортсменів і волонтерів. Тут – повідомлення про народження нових родин, про здобутки школярів, про врожаї, будівництва, відкриття, людські радощі й гіркі втрати.
Коли перегортаєш старі підшивки, стає зрозуміло: це не архів. Це життя. Життя, яке вже неможливо переписати, бо час швидкоплинний, а світ змінився. Разом із ним змінилося й «Нове життя». Сьогодні це вже не лише районна газета. Це сучасне українське медіа «НОВЕ ЖИТТЯ ІНФОРМ ПЛЮС», яке об’єднує друковане видання, сайт і майданчики в соціальних мережах. Наша аудиторія становить близько 50 тисяч людей, а щодня наші новини бачать майже 100 тисяч читачів, для яких важливо знати, чим живе Близнюківська громада. Цифри, безумовно, надихають. Але щоразу, коли до редакції привозять свіжий номер газети, я відчуваю те саме хвилювання, яке, мабуть, переживали журналісти й дев’яносто років тому. Бо саме друкована газета залишається першоджерелом медіа. Вона не підлаштовується під алгоритми соціальних мереж. Не залежить від кількості вподобань чи переглядів. Не зникає після чергового оновлення стрічки новин. Її можна взяти до рук. Відкрити через десять, двадцять чи навіть сто років. І прочитати, як жила Близнюківщина. Якими були її люди. Чим вони пишалися. За що боролися. Кого любили. Кого втрачали.
Саме тому я переконана: жодна цифрова платформа не здатна замінити друковану газету. Бо інтернет дарує швидкість. Газета – безсмертя пам’яті. Так, цифровий світ відкриває безліч можливостей, але він надзвичайно крихкий. Один технічний збій, одна втрата архівів, одна зміна технологій – і роки роботи можуть безслідно розчинитися у віртуальному просторі, мов картковий будиночок. Натомість підшивки газет мовчки стоятимуть у бібліотеках, музеях, домашніх архівах і терпляче чекатимуть свого читача.
Саме тому від щирого серця хочу подякувати нашим передплатникам. Сьогодні майже півтори тисячі жителів громади залишаються вірними друкованому «Новому життю». Ви підтримуєте не просто редакцію. Ви підтримуєте історію рідного краю. Дякую кожному, хто у різні роки працював у редакції. Тим, хто писав матеріали від руки. Тим, хто друкував їх на механічних машинках. Тим, хто ночами вичитував тексти. Тим, хто фотографував, верстав, редагував, розносив газету читачам. Кожен із вас залишив у ній частинку власного життя. І сьогоднішнє «Нове життя» стоїть на фундаменті, який будували саме ви. Окрема подяка моїм колежанкам, які працюють у редакції сьогодні.
Ми живемо в той час, коли війна давно перестала бути лише новиною. Вона стала частиною нашої щоденної реальності. Ми, як і всі українці, здригаємося від сигналів повітряної тривоги, переживаємо за рідних, читаємо фронтові зведення, щодня фіксуючи хронологію перебігу бойових дій на сайті, боляче сприймаємо кожну втрату. Але попри все щоранку відкриваємо редакцію. Спілкуємося з людьми. Пишемо статті. Верстаємо газету. Публікуємо новини. А ще робимо фото на документи та любительські світлини, ексклюзивні магнітики, візитки та іншу поліграфічну продукцію. Допомагаємо волонтерським осередкам. Бо добре знаємо: сьогодні журналістика – це не лише професія, це відповідальність перед людьми, перед всією громадою, перед історією, перед Україною.
Ми не воюємо зі зброєю в руках. Наша зброя – СЛОВО, ПЕРЕВІРЕНІ ФАКТИ, РІДНА МОВА.
Найбільша подяка сьогодні – нашим Захисникам і Захисницям. Саме завдяки вам ми маємо можливість працювати. Саме завдяки вам виходить українська газета на українській землі. Саме завдяки вам ми можемо виконувати свою місію – доносити людям перевірену, важливу, корисну інформацію. Кожен номер газети «Нове життя» – це ще одне підтвердження того, що Україна була, є і буде!
Мені дуже хочеться, щоб через багато років хтось відкрив підшивку «Нового життя» за 2026 рік. І побачив не лише війну, а й людей, які, попри все, жили, сіяли хліб, лікували, навчали дітей, закохувалися, народжували малюків, відкривали власну справу, допомагали армії, усміхалися і безмежно вірили у майбутнє своєї неймовірно сильної та мужньої, мальовничої та безмежної України…
Дев’яносто сім років тому хтось написав перший рядок історії нашої газети. Сьогодні ми продовжуємо його. І я щиро вірю, що попереду ще буде багато серпневих ранків, коли до осель наших читачів прийде новий номер «Нового життя». Адже газети старіють лише тоді, коли перестають бути потрібними. А поки є люди, які чекають кожного нового номера…Поки є журналісти, які чесно виконують свою роботу…Поки є читачі, які довіряють українському слову…І поки є українські воїни, які ціною власного життя боронять наше право говорити, писати й бути українцями…«Нове життя» житиме.
З повагою Ірина ВОРОНКІНА
