Сьогодення примушує переосмислювати безліч речей. Однак, вічним залишається непорушний зв’язок матері та сина.
Нарешті отримала змогу обійняти свого молодшого синочка Інна Валько, яка не бачила його півтора року. Буря емоцій наповнювала тендітну жінку, яка ні на секунду не хотіла відпускати свого захисника.
Василь Валько виріс у Новоукраїнці. В дитинстві допомагав батькові, який працює механізатором у ПСП «Червона Зоря». Закінчив училище у Краматорську і працював на заводі НКМЗ. Прийшла повістка, пішов служити. Потрапив до лав Національної гвардії.
Юнак каже: «Я мріяв бути серед нацгвардійців. Так і вийшло. То, думаю, що гідно несу це звання. Коли почалася війна, я виїхав разом з частиною на оборону Київщини. Далі – служба. Ось дали відпустку на п’ять діб, то поспішаю до рідних. Сильно скучив за мамою, татом, старшим братом. До слова, з Краматорська їдуть друзі, щоб побачитися, – це важливо для мене. Я ще не зовсім розумію, що знаходжуся вдома і можна трішки зняти напругу. Відмітився у військовому комісаріаті і швидко в рідну Новоукраїнку. Ось так вийшло у мене: пішов на строкову службу, а перед її закінченням потрапив на війну. Але нічого, відпочину і розберусь з орками».
Василь весело сміється, обіймаючи маму, а його красиві виразні очі кажуть інше. Але хіба можна про все розказати мамі тоді, коли вона світиться щастям, радіючи довгоочікуваній зустрічі?! Просто хочеться обійняти всіх рідних і хоч на п’ять діб повірити, що все знову так, як ДО 24 лютого 2022 року…
Ірина Воронкіна
