Війна зламала долі багатьох. Вона все порушила і змусила тих, хто врятувався, будувати власне подальше життя по-іншому. Намагаючись переосмислити пережите, докладаючи неймовірних моральних та фізичних зусиль люди прагнуть віднайти сили для відновлення. І не важливо де: чи в якомусь куточку рідної країни, чи-то за кордоном.
«Вже рік мене немає на Батьківщині, рік я не в рідному Ізюмі, рік, як я без Андрія, рік я поза життям… Але наразі це моя реальність. Щодоби – це пошук чогось. Тільки чого? Вештаю серед своїх зламаних мрій, яким ніколи вже не відродитися – і знаходжу лише питання, як залишки тих касет, що лишилися в моєму рідному місті: що б було, якби я не стала зрадницею для всіх, хто в той день перебував у нашому підвалі, а головне – для свого чоловіка? Чи залишився б Андрій живим?» – бентежно говорить Інна.
Подружжя Приходьків жило в Ізюмі. Андрій був учителем історії. Інна – бібліотекаркою у школі та ще й також учителькою історії. Саме цей шкільний предмет ожив тепер у всіх на очах і накреслив нову історичну віху, віху війни, якої людство ніколи не знало. Людство, якого зрадила нелюдська жадоба зупинити годинник миру…
«Андрію, треба вибиратися з Ізюма…!!!» – Інна благала і кричала, намагаючись, як завжди, узяти все у свої руки. Вона плакала, але усвідомлювала: чоловік не піде з нею – він не захоче їй бути тягарем… Просидівши кілька тижнів у підвалі і щохвилини розуміючи, що кожна може стати останньою, Інна не втомлювалася просити його зібратися і виїхати хоча б до родичів в Олександрівку, хоча й також окуповану. Вона знала, що там не така сила зброї кинута на село, – усе кинуто на Ізюм… Тому шанси вижити чи принаймні залишитися з нормальною психікою невеликі.
А ще мама Андрія, якій далеко за 80. «Ні, хай буде, що буде. Нікуди не поїдемо», – укотре чула у відповідь. Спочатку якісь автобуси евакуйовували мешканців міста, яке оркам так потрібно було знести з лиця землі… А далі був останній, який супроводжували українські військові… Під обстрілами, градами… Тим автобусом вона й виїхала. Андрій провів дружину до автобуса. Інна плакала і намагалася ще й ще просити чоловіка виїхати. А потім взяла з нього слово, що залишиться живим… А потім був Слов’янськ і релігійна община, що прихистила людей на ніч.
Вже тоді в Слов’янську Інна зателефонувала мені (на зв’язку не була більше тижня). Тоді я й почула від неї розпачливе: «Я зрадниця». Тут немає втішних слів. Немає що сказати подрузі, однокласниці, кумі, яка стала за все життя більше за ці категорії. Рідна людина. І я розумію, що на це вона ніколи не заслуговувала. Вона плакала в трубку, розповідаючи про прощання з Андрієм: «Він сам сказав, щоб я виїхала. Він розумів, що я не витримаю. Він обіцяв вижити… Я його кинула. Я зрадниця… Мені потрібно було наполягти, крикнути, тупнути, стати на коліна, щоб і вони виїхали…».
А вранці – до Краматорська на залізницю, і якщо евакуаційний поїзд поїде до Львова, то є надія потрапити до доньки, яка вже рік працює в Польщі. Я чекала кожну хвилину від Інни новин: «Я в Краматорську. Я на вокзалі… Слава богу, я в поїзді – і він до Львова…» Та через якийсь час Інна повідомила, що вокзал, звідки вони рушили у світи, розбомбили. Здавалося, війна наздоганяла її, мстилася за щось… П’ять діб Інна добиралася до дочки.
А потім… депресія, сльози, що просто душили. Були спроби кудись себе діти – волонтерство, курси польської, інтерв’ю кореспондентам, дзвінки з України… І щосекундний моніторинг ситуації в Ізюмі і пошук зв’язку з чоловіком. Через десяті руки (ті, хто міг добиратися до гори Крем’янець і вловити зв’язок і хто сидів у тому-таки підвалі з Андрієм і його мамою) линули вісточки-крапельки: «Все норм». Це означало – живі, більше нічого… та 11 квітня був дзвінок.. від Андрія. Розмова була ні про що. Дочка і мати були в розпачі.
«Я знаю, що життя ніколи не буде таким, як раніше. І Андрій ніколи вже не буде до мене ставитися, як раніше. Він в праві сказати мені, що ми розлучаємося. Ти зрадниця. Ти мене кинула хворого і з старенькою матір’ю», – Іннині слова пронизували мене, і я не розуміла, що це все відбувається з моєю близькою людиною, яка жила в щасливій сім’ї, з чоловіком, який все життя кохав її.
А 11 травня Інні прийшло повідомлення, щоб вона терміново зателефонувала. Жінка, яка постійно писала «усе норм.», сказала їй триматися, бо Андрія не стало. Він просто помер. Ні від вибухів, ні від обстрілів. Він просто помер. Поховальні служби винесли його і все… Де поховали і хто, та чи поховали взагалі – невідомо…
«Одержала смс від родички, яку через десяті руки я знайшла, аби та вивезла мою свекруху в більш безпечне, хоча також окуповане місто. Вона написала коротко, холодно, категорично: «Маму перевезли і вона переписала ізюмську квартиру на свою онуку – дочку своєї дочки». Я зрозуміла, що до моїх втрат додалася ще одна – мені нема куди взагалі повертатися. Батьківський будинок ми колись із сестрою продали за безцінь, аби роздати борги, а квартира, де ми жили з Андрієм, виховували донечку, доглядали за його мамою після інсульту, зустрічали світанки і варили смачну вечерю, в останнє мирне літо зробили хороший ремонт (наскільки це можливо для сім’ї, де рушійна грошова сила лежить на двох учителях), – говорить Інна. – Певно, бабуся забула про все попереднє життя – усе перекреслила війна і мій від’їзд. Вона забула, що тут ми з її сином упродовж останніх двадцяти років звивали затишне гніздечко, що й досі прописані ми і наша донечка…»
Що таке зрада? Та чи правомірні ми клеймити інших або й себе цією порожнечею, чорнотою, бездушшям?
Що б було, якби вона залишилася в місті, де смерть щосекунди вривається і руйнує, спалює, ґвалтує?
Чи кожен може сміливо стати солдатом і озброїтися насамперед стійкістю й відвагою?
Чи зрадила Інна, виїжджаючи з улюбленого міста, і, як виявилося, попрощавшись навічно з коханим?
Інна вголос ділиться важкими думками: «Чи варто жити після всього цього і як жити, позбавившись роботи й засобів до існування, любові й підтримки свого чоловіка, тепла й затишку рідної квартирки в симпатичному районі рідного міста, а натомість одержавши поневіряння, розпач, біль, приниження, пошук роботи, про яку ніколи не мріяла, але яка дала мені чим зайняти себе, аби не збожеволіти від новин, які я не можу не читати? Саме там, здається, серед тих новин, я вдома, в рідному Ізюмі, розбитому, скаліченому, затурканому рашистською пропагандою, саме там я з моїм Андрієм, якого я так і не поховала, від якого я так і не почула: ти не зрадниця…»
Наталя ТКАЧЕНКО
