В країні Сонця жив дракон на ім’я Айко, що означало люблячий. Мешкав він у великій, старій печері серед мальовничих гір і водоспадів, зелених лісів і квітучих полів.
Вся печера була наповнена добрими казками, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління.
Країна Сонця була захищена високими горами, аж до самого неба, в ній завжди панувало Добро.
Айко був мрійником: вночі він виходив зі своєї печери, щоб помилуватися зоряним небом і розповісти добру казку. Все навколо завмирало і на землю опускалися чари.
Його казки уважно слухали зірки, спалахуючи кольорами веселки. А потім сипалися з неба різнокольоровим дощем і розбігалися по країні Сонця, даруючи мешканцям казкові сни. Але від цього їх не ставало менше – навпаки, вони народжувалися і народжувалися…
Багато друзів було у Айко, але він почувався самотнім. Щоразу, вдивляючись у зоряне небо, дракон згадував слова дідуся: «Прийде час і ти зустрінеш ту, єдину, яка буде з тобою все життя. І ти ніколи не будеш самотнім!»
Так проходили дні, роки, змінювалися пори року, але Айко не втрачав надії зустріти саме ЇЇ.
Осіннє небо мерехтіло, переливалося – зірки з нетерпінням чекали доброї казки від Айко. Раптом він помітив, як у сузір’ї Дракона спалахнув рожевий вогник: раз, вдруге, потім іще раз, і стрімко полетів через нічне небо до землі. Мить, і перед Айко постала дівчина – дракон, лагідно посміхаючись. Вона була така чарівна, що від неї неможливо було відвести погляд. У її срібному волоссі грало місячне сяйво, а з її появою повітря наповнилося ароматом фіалки та жасмину. Айко відразу ж впізнав ЇЇ і так зрадів, що навіть, не здивувався.
Акіна- Квітка весни – так звали його чарівну незнайомку. Дракон запросив дівчину на чай. Вони довго говорили, ніби були давно знайомі. Розповідали один одному і зіркам казки, вигадували нові, сміялися, гуляли… і дракону було так добре, що він зрозумів, що ніхто і ніколи не був йому таким близьким і дорогим, як Акіна.
Наближалася зима… Акіна наводила лад на полицях із казками, Айко вийшов з печери запалити нічні ліхтарі і завмер… Під звуки небесної музики танцюючі сніжинки опускалися на землю, на дерева, на квіти. Світло і урочисто було на душі. Радість переповнювала серце, хотілося співати. І зрозумів Айко, що він не самотній. А з неба сипався сніг, даруючи віру у щасливе майбутнє.
Авторка Алла Рибалко
