Триває кровопролитна війна, через своє горнило пропускаючи мільйони людей, повертаючи їхні долі в інше русло.
Ельман Рустамов народився і виріс на Красноградщині. В мирному житті він був електрозварювальником, а з минулого року – боєць ЗСУ, головний сержант окремої штурмової бригади.
Чоловік каже: «У мене непроста доля. До повномасштабного вторгнення життя мене провчило непогано, але я не втратив честь і совість, патріотизм і людяність. Я виріс в Україні, на мою землю прийшов ворог вбивати і руйнувати, то хіба нормальний чоловік може це терпіти? В моєму розумінні – НІ! Воювати важко і фізично, і морально. Нам в прямому сенсі доводиться ходити по трупах не тільки ворогів, а й своїх побратимів, бо утримувати позиції іноді доводиться такою ціною, про яку страшно навіть говорити. Але ми обов’язково вистоїмо і прогонимо російську наволоч з України. А ось тоді я намагатимусь все забути, як страшний сон».
Після поранення, яке отримав у бою під Кліщіївкою, Ельман мав змогу на декілька днів заїхати додому, щоб побачитися з родиною, адже на військового чекають дружина Тетяна і дві донечки – Марина і Каміла.
Олександр Біленький з Бердичева, що на Житомирщині. Він пекар-кондитер, професіонал у своїй справі, то багато років працював не лише в рідному місті, а й в Києві. 3 березня 2022 року Олександр пішов служити старшим кухарем бригади ЗСУ. Він згадує: «Коли русня пішла на Київ, я виїжджав зі столиці, бачив колони людей, які намагались теж десь знайти спокійне місто, військову техніку, відчував паніку і тоді зрозумів, що так, як раніше, вже не буде ніколи. Який ще привід потрібен чоловіку, щоб зібрати наплічник і піти до військкомату?»
2023 рік для Біленького був страшним. Спочатку помер батько, через три місяці поховав маму, розлучився з дружиною і був переведений стрільцем до 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. «Я поховав вже багато побратимів, сам поранений в обидві ноги під Часовим Яром. Але треба триматися. Після трагічних подій, смерті батьків, життя мені подарувало нове кохання – Олену. Вона теж військова і розуміє мене як ніхто інший. Найбільше мені хочеться додому. Я хочу бути поруч з коханою, займатися улюбленою справою і в жодному разі більше не хотів би брати в руки автомат».
Проводжаючи гостей, подарували їм обереги від дітей Близнюківщини, за що захисники були дуже вдячні.
Ірина Воронкіна
