Ніна Миколаївна Клименко, очільниця ветеранської організації, написала до редакції «Нового життя» листа.
Ранок. Збираюся на роботу плести маскувальні сітки для ЗСУ, виходжу з дому, і якесь дивне передчуття охопило душу. Виходжу на широку вулицю, а переді мною йде військовий: невеличкого зросту, худенький, з наплічником на спині. Якась важкість відчувалась від постаті чоловіка. Наздоганяю його і цікавлюсь, чим він заклопотаний. У відповідь почула, що він ніяк не може оформити документи після поранення на фронті. Розговорилися. Я побажала йому удачі і Божого благословіння у розв’язанні проблем. Потому і розійшлися.
Минуло чотири дні. Знову йду до своїх волонтерок, а назустріч цей же хлопчина-військовий, але вже усміхнений. Спочатку я навіть не впізнала його. Проте він сам підійшов і радісно сказав: «У той день, коли ми зустрілися з Вами і ви від щирого серця побажали мені удачі, я вирішив усі свої проблемні питання. Уявляєте? Дякую Вам!», посоромившись поцілувати, вклонився і пішов далі. Зупинившись на мить, я подумала: як добре приносити людям удачу, опинившись в ту мить і в тому місці, де треба.
