Чи важко жінкам на війні? Важко, як і всім, хто сьогодні у військовій амуніції захищає Україну від російських окупантів. Медична сумка важить десять кілограмів. Вдвічі більше – бронік і каска. Однак, бойова медикиня піхоти Анна на псевдо «Лисичка», вже не відчуває ваги військової екіпіровки, бо воює з 2014 року.
«Я родом з Луганської області, – каже Анна. – Довгий час викладала східні танці в місті, а жила в селі. Останній автобус до мого населеного пункту відходив о 16-ій годині, а заняття закінчувались після 20-ої, то військові на блокпості, недалеко від якого була моя автобусна зупинка, часто допомагали добиратися додому, коли я запізнювалась на останній рейс. Вони зупиняли попутки, і я ставала щасливою пасажиркою транспорту, який віз мене до рідного дому, де чекали найрідніші: мама і три донечки – Вероніка, Аліна та Олена. Одного вечора у 2014 році, коли я знову запізнилась на рейсовий автобус, блокпост розстріляли. Всі мої добрі знайомі були мертвими. То чи могла я далі залишатися вдома і викладати танці? Звісно, НІ».
Чим доїхала додому – не пам’ятає, бо перед очима були вбиті хлопці. Зранку Анна сказала мамі, що йде воювати, і попрямувала до Луганського військового комісаріату. Брати на службу багатодітну маму не хотіли, але Анна не відступала від свого рішення і протягом півтора місяця наполегливо добивалася відправки на фронт. Одного разу вона заночувала під вікнами комісаріату, зранку до неї підійшов військовий, уважно подивився на сонне обличчя з відбитком долоні, бо її підкладала під голову, і запитав: «В «Айдар» хочеш?». Що таке «Айдар» Анна не знала, але запитала:
– За Україну?
– Так.
– Тоді хочу!
Тож бойовий шлях «Лисички» почався з полку «Айдар», а потім вона потрапила у 93 бригаду, де служить і нині. В кінці 2017 року почали проводити міжнародні курси від британської навчально-тренувальної місії ORBITAL. Аня відразу пішла на навчання і стала кращою курсанткою з тактичної медицини міжнародного рівня. Сертифікат про закінчення курсів їй вручав міністр оборони Великобританії.
З того часу «Лисичка» – бойова медикиня піхоти. У лютому 2022 року вона планувала звільнитись з лав ЗСУ, але обставини складались так, що не випадало можливості це зробити. А в ніч з 23 та 24 лютого військових розбудили і повідомили, що в трьох кілометрах від кордону – російські війська.
«Частина нашої бригади працювала в Сумській області, а ми потрапили в Харківську, – згадує військова. – Спочатку воювали в Золочівській громаді, потім – у Барвінківській. Найстрашніше, коли йде жорсткий обстріл і ти розумієш, що позиції розкидані на великій відстані і ніяк не встигнути скрізь, де необхідна медична допомога. Потім таки добираєшся до хлопців, а в них настільки важкі поранення, що, навіть при своєму величезному досвіді та вмінні, я нічого вдіяти не можу». І з болем додає: «Ти ж їси з побратимами із однієї тарілки, багатьох знаєш особисто. Людина розповідала тобі про сім’ю, про свої мрії, жила поруч з тобою певний відрізок часу у важких польових умовах під постійними обстрілами, а врятувати її вже неможливо. Дивишся в рідне обличчя і розумієш, що він «двохсотий». Це найважче».
Таких випадків у воєнному житті Анни було багато, але вона вже навчилася бути сильною і не дозволяє емоціям брати верх. Ресурс знаходить у розмовах з донечками, мамою та сестрою, яка теж воює, і, звісно, свою бойову медикиню підтримують побратими.
«Мій ранок починається з дружніх обіймів, і це мене заряджає. Обіймаючи хлопців, я наче передаю їм енергію життя і впевнююсь, що ввечері побачу кожного. Вони теж мене балують, смаколики носять і квіти навіть. Після важких втрат друзів та рідних у мене були і панічні атаки, й істерики, – зізнається Анна. – Тоді я розклеювалась по повній, але рятували бойові побратими, заспокоювали.“
Додають життєвої сили Анні ще і її плани на майбутнє. Вона мріє обійняти своїх рідних та втілити давню мрію про власну конюшню, де обов’язково функціонуватиме відділення іпотерапії. Медикиня сама з чотирьох років їздить верхи і обожнює коней. У Луганській області Лисичку чекають її гривасті улюбленці – Орлик і Арізона, яких вона залишила у друзів.
«Треба жити, не зважаючи ні на що. Переможемо рашистів, повернусь в Луганськ, заберу свої коней, докуплю ще важковозів та поні, придбаю спеціальні кріплення для крісел, щоб діти з дитячим церебральним паралічем могли їздити на конях, і працюватиму в своє задоволення. Мої донечки мені допомагатимуть, і заживемо щасливо», – каже медикиня Анна.
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
