Успіхи українських захисників та захисниць на війні залежать передусім від озброєння, професійної підготовки та кмітливості. Однак стан їхнього здоров’я та , а також збалансоване харчування – не менш важливі складові перемоги, і в польових умовах це справжній виклик. Військовослужбовці часто жартують, що ситі солдати влучніше стріляють, аніж голодні. То бути бойовим кухарем чи кухаркою – почесна місія.
Поділилися своїми життєвими історіями з читачами «Нового життя» дві кухарки Збройних сил України.
ДАРИНА
Кухарка Дарина родом з Луганської області. Коли їй було 14 років, розпочалася війна на сході України і зламала всі плани на майбутнє, позбавивши щасливого майбутнього. У 2020 Дарина пішла до військового комісаріату і підписала контракт зі Збройними силами України. В Старичах пройшла курс кухарства і почала працювати у військовій бригаді.
«Мені подобається готувати, а ще більше люблю спостерігати, з яким задоволенням хлопці «нападають» на їжу, коли повертаються із завдань живими. Найбільше вони люблять борщ, то саме його готую часто. Моє завдання не просто смачно нагодувати бійців, але й забезпечити їм позитивні емоції, щоб процес харчування приносив і радість, і відпочинок. То намагаюся чаклувати над стравами», – розповідає кухарка.
Село, де народилася Дарина, зараз знаходиться в окупації. Там залишились її батьки, сестри та шестеро племінників. «Добрі люди» відразу розповіли московитам, що вона служить в лавах Сил оборони, то родичам довелося відчути значні утиски з боку окупантів. Наразі головною метою Дарини є вивезти рідних їй людей на неокуповану територію.
«Я дуже хвилююсь за батьків, сестер та їхніх дітей, – каже військовослужбовиця. – Вони – моя надійна підтримка та мотивація. На Луганщині неспокійно вже давно, а зараз тим паче. Мрію про ту хвилину, коли зможу їх обійняти».
Після перемоги планує вивчитись на технологиню харчової промисловості: «Впевнена, що буду сумлінною студенткою, бо це навчання давно мною вимріяне. А потім у Луганську відкрию власне колоритне кафе, де готуватиму традиційні українські страви».
НАТАЛЯ
«Найбільше я боюсь літаків та дронів, бо довелось пережити авіаудар», – каже бухгалтерка Наталя, яка вже шість років служить в лавах ЗСУ. Зараз їй 45, і вона кухарка бригади артилеристів. А ще Наталя – мама 15-річного сина, який живе сам у Тернополі, і вона не бачила його вже дуже давно.
«Я народилася в росії, але з часом родина переїхала до Луганської області в місто Гірське. Коли у 2018 почався повний безлад в області, я пішла служити Україні. Моє місто окуповане. На щастя, мама встигла вивезти сина в Тернопіль, а сама повернулася і…загинула».
Три роки тому Наталя вийшла заміж за військового Віктора. Його мирна професія будівельник і родом він з Тернополя. Так склалося, що молодший брат Віктора загинув на війні, а через чотири місяці після цієї трагедії чоловік поховав і маму. То у Наталі та Віктора є лише вони самі та ще син Саша. “Ось закінчиться війна, одягну я красиву сукню фіалкового кольору, візьму під руки своїх любих чоловіків і підемо ми гуляти по вуличках Тернополя. А потім обов’язково з’їздимо на Луганщину, щоб провідати могилку мами», – каже Наталя.
Зараз захисниця працює, годуючи щодня 600 воїнів. Її чоловіка відправили воювати під Куп’янськ. «Нас розділили, і це дуже боляче та неправильно, – бідкається Наталя. – Ми підтримували один одного. Це мотивувало і допомагало служити. Втім, вже як є».
Військова служба важка. А Наталя, професійно виконуючи свої обов’язки, живе в постійному хвилюванні і за чоловіка, і за сина, який у своєму юному віці живе зовсім один у чужому місті серед чужих йому людей, і, звісно, за тих, кого щодня годує смачними та корисними стравами – захисників.
«Я дійсно дуже хвилююсь за своїх рідних і за хлопців, з якими служу. Адже воювала в трьох бригадах і бачила багато смертей. Страшно, коли годуєш сніданком живих веселих людей, а ввечері їх вже немає серед нас», – каже захисниця. І додає: «А знаєте, що найбільше люблять українські воїни? Борщ! А борщ – то ж сила, ось і готую його хлопцям із молитвами та добрими думками. Думаю, мої страви додають їм снаги у бою».
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал підготовано у партнерстві з Волинським прес-клубом
