Минуло 40 років від дня Чорнобильської катастрофи – трагедії, яка змінила хід історії. 26 квітня 1986 року близько 600 тисяч ліквідаторів з усього тодішнього Радянського Союзу були залучені до подолання наслідків аварії на ЧАЕС. Серед них і Валентина Подушко, яка вже 25 років очолює громадську організацію «Союз Чорнобиль України» у Близнюківській громаді.
Час не стирає спогадів про Чорнобиль, а навпаки, з роками вони набувають ще глибшого значення. Для Валентини Подушко ця дата не просто сторінка з підручника історії. Це частина її життя, особистий досвід і щоденна праця заради тих, хто пройшов через радіаційне пекло. Валентина Анатоліївна одна з тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків аварії. Сьогодні ж – уже чверть століття – стоїть на чолі організації, яка об’єднує чорнобильців нашої громади, підтримує їх і відстоює їхні права.
«У 1986 році ми не думали про страх чи небезпеку, а просто розуміли значення слова «ТРЕБА». Треба працювати, треба рятувати, . І ми їхали в Чорнобиль. Молоді, сильні, впевнені… Ніхто не знав, чим це обернеться», – пригадує Валентина Анатоліївна. За її словами, з роками головним стало не лише збереження пам’яті, а й підтримка тих, хто поруч. Наразі у нашій громаді мешкає 59 ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, 57 – потерпілих та евакуйованих, 18 -дітей, 18 вдів, які мають статус вдови ліквідатора. А ось серед померлих 178 осіб, і це вічний біль не лише рідних, а й усіх членів ГО «Союз Чорнобиль України»
«Мої побратими – це моя родина, – наголошує Валентина Анатоліївна. – Олександр Бондаренко, Микола Бреусов, Анатолій Завада, Володимир Капустін, Сергій Коюда, Олександр Курдін, Борис Мухін, Василь Пашньов, Петро Рюма, Анатолій Слюсарчук, Василь Суботніков, Василь Тиханіч, Олександр Шликов, а також вдови ліквідаторів – Людмила Погарська, Надія Соболь, Валентина Бондаренко – це ті люди, які завжди поруч і готові допомогти без зайвих питань».
Сьогодні організація в Близнюківській громаді об’єднує ліквідаторів та постраждалих, які потребують не лише матеріальної допомоги, а й людської уваги. Багато з них мають серйозні проблеми зі здоров’ям, і з кожним роком ці виклики лише загострюються. «Найболючіше – це те, що нас стає все менше. Люди йдуть у засвіти… А разом із ними – і жива пам’ять. Тому так важливо не мовчати, не забувати, говорити про події 40-річної давнини, наслідки яких відчуваються до цього часу», – каже пані Валентина.
Питання соціального захисту ліквідаторів залишається актуальним і сьогодні. Втім, як зазначає Валентина Подушко, на практиці не всі гарантії реалізуються повною мірою. «На папері пільги є. Але люди часто зіштовхуються з тим, що їх складно отримати. Ми постійно звертаємося у відповідні органи, добиваємося того, що нам обіцяно законом, допомагаємо один одному, бо інакше бюрократичну машину не здолати. Прикро, що «повагу» до нас, ліквідаторів найстрашнішої техногенної аварії у світі, ми часто відчуваємо лише на словах, а не в діях посадовців», – наголошує очільниця громадської організації.
Чорнобильська катастрофа давно вийшла за межі техногенної аварії. Вона стала метафорою системної неспроможності – тоді, у 1986-му і зараз, коли світ знову опинився в зоні підвищеного ризику. В час, коли війна триває поруч із найбільшими атомними об’єктами Європи, а Близький Схід знову входить у фазу масштабної ескалації, Чорнобиль перестає бути історією – він стає попередженням, актуальним, як ніколи. 40 років досить, щоб народилось нове покоління, яке ніколи не бачило вогню тієї пекельної ночі 26 квітня 1986 року, але не досить – щоб забути.
«Чорнобиль – це не тільки про минуле. Це про відповідальність. Про ціну людської помилки. І про силу людей, які тоді стали на захист світу. Хотілося б, щоб молодь це розуміла», – підсумовує Валентина Подушко.
Сорок років потому Чорнобиль залишається болем і водночас символом мужності. І поки живі ті, хто пройшов через нього, – жива і правда про ту трагедію.
Ірина ВОРОНКІНА
