Тридцять п’ять років минуло від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія — техногенна катастрофа, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Джерело атомної енергії, що вважалося цілком безпечним, заподіяло шкоду, реальний обсяг якої і досі не визначений. 26 квітня 1986 року в Україні на 4-му блоці Чорнобильської АЕС сталася досі найбільша катастрофа в атомній промисловості. Невдалий експеримент вийшов з-під контролю, вибух зруйнував корпус реактора, почали плавитись паливні стрижні, радіація вийшла назовні. Вибух на ЧАЕС сучасні дослідники вважають у п’ятсот разів потужнішим за вибух атомної бомби, в 1945 році скинутої на Хіросіму. Його наслідки — безмежні людські втрати та незмірна шкода, завдана здоров’ю нації, але найважче виміряти травми моральні.
Селище Близнюки в ті квітневі дні жило своїм тихим буденним життям в очікуванні першотравневої демонстрації. Сільськогосподарський регіон використовував сприятливі погодні умови для висаджування картоплі. В новинах продовжували оспівувати «найкращу» в світі країну, в якій уже проголосили курс на перебудову. Все, як завжди.
Мені в той час було дев’ять років, я був учнем третього класу Близнюківської школи, але суботній ранок 30 квітня 1986 року чомусь запам’ятав. Мабуть, батьки часто про нього згадували. Щосуботи ми завжди їздили в село провідувати своїх бабусь та дідусів, яким намагалися допомогти по господарству. В цей день ми зібрались, вийшли з квартири і вже навіть замкнули двері, аж раптом почули, що задзвонив телефон. Був вибір: проігнорувати або повернутись. Тато повернувся. Як виявилось, його терміново викликають на роботу у відрядження.
Мій батько, Куряченко Володимир Михайлович (на фото) працював водієм на автомобілі КАМАЗ у Близнюківській сільгосптехніці. Працівником він був сумлінним, тому одразу ж почав збиратись, точно не знаючи, куди його направлять. Було тільки відомо, що десь у Київську область і не на один день. Тривалі відрядження тата були звичною справою в нашій сім’ї, єдине, що викликало подив, – це терміновість і якась таємничість мети цієї поїздки…
Далі дні йшли, як і раніше. Можливостей зв’язку на той час майже не було, тому очікування тата з відрядження відбувалось за сімейною традицією: періодично виглядали у вікно, а раптом побачиш, як проїжджає помаранчевий КАМАЗ. Відрядження тривало майже тиждень, принаймі мені так здається, що числа п’ятого чи може сьомого травня тато приїхав. Втім, як зазвичай бувало, до автомобіля чомусь не дозволив підходити, сказавши, що в ній повно якоїсь радіації. Тоді ніхто і найменшої гадки не мав, що це і чому воно страшне… Наша сім’я відчула ЦЕ пізніше.
Коли я подорослішав, то періодично чув спогади про ті часи. А в тата незадовго після ТОГО відрядження швидко почало погіршуватись здоров’я: втрата зору, постійні головні болі. В результаті він потрапив на лікування в Харків. З часом все начебто налагодилось, але, як виявилось, то була примарна ілюзія.
Про відрядження тато розповідав чомусь мало. Робота як робота. З тридцятикілометрової зони з якогось колгоспу вивозили худобу. Дивувала наявність сили-силенної людей і техніки. Люди в костюмах хімзахисту на блокпостах обробляли якимось розчином техніку. Під час чергового рейсу, до слова, від Близнюківської сільгосптехніки було направлено декілька автомобілів, зламалася одна із вантажівок. На той час всіх, хто знаходився в зоні зараження, було попереджено про небезпеку перебування на вулиці, а тим більше не можна було лягати на землю. Знову перед татом постав вибір: свідомо наражати себе на небезпеку, але допомогти товаришеві швидше полагодити автівку, або спостерігати з кабіни за роботою колеги. Він не залишився в кабіні і поспішив на допомогу. Авто повернули до роботи, але ж довелось деякий час провести на землі…
Радіація – невидимий, але страшний ворог, і про наслідки аварії на ЧАЕС будуть говорити і наступні покоління. Здобувши незалежність, Україна фактично залишилась сам на сам з проблемою ліквідації наслідків аварії. Тим не менш, починаючи з 1991 року, держава вирішила надати пільги ліквідаторам за умови надання підтверджувальних документів.
У водія один документ – подорожній лист, в якому зазначається маршрут і тривалість відрядження. Як виявилось, за чиїмось наказом були знищені всі папери, що надавали право на отримання статусу учасника ліквідації аварії на ЧАЕС моєму батькові. Не пам’ятаю, як відновлювали документи ТОГО відрядження, мабуть, було якесь листування, запити і таке інше, та врешті-решт тато отримав посвідчення учасника ліквідації аварії. Чого йому це коштувало?! Не знаю, але легко цю паперову тяганину він не сприймав.
Мій батько – Володимир Михайлович Куряченко (на фото) помер у серпні 2014 року. А я до цього часу думаю, що він міг би жити і зараз, аби проігнорував той телефонний дзвінок у далекому 1986 році або хоча б не допомагав ремонтувати вантажівку свого колеги. Ставлю себе на його місце, і знову й знову переконуюсь в тому, що інакше зробити він просто не міг, бо не в його характері було ховатися від небезпеки, хоч і невидимої.
З повагою до всіх,
хто захистив світ від чорнобильської катастрофи,
Володимир Куряченко
