Добре, коли у людини є любляча сім’я, і вдесятеро краще, коли ця родина велика. У Табікєлова Леоніда Табікєловича та Юлії Михайлівни шість доньок, а в кожної чоловік і дітки, то коли ця велика дружна команда збирається в батьківському домі, здається, що він світиться зсередини любов’ю.
Нещодавно Юлія Михайлівна відзначила свій День народження, і привітати маму, якій присвоєно почесне звання «Мати-героїня», з’їхалися рідні донечки зі своїми сім’ями. Посиділи за щедрим столом, погомоніли, нащебеталися, пригорнувшись по черзі до маминих натруджених рук, і розлетілися кожен у своє гніздечко. А в будинку стало тихо-тихо і …порожньо.
Здається, нещодавно Леонід познайомився з красунею Юлею, а вже промайнуло безліч років. Чоловік згадує: «Були ми молодими, романтичними і завзятими, то здавалося весь світ могли перевернути. Я вирішив поїхати на комсомольське будівництво. Тоді сотні тисяч молодих людей їздили на такі будівництва в пошуках роботи і кохання. Приїхав і я в обком комсомолу за направленням. Електричка прибула рано, то в очікуванні початку робочого дня задрімав на лаві. Прокинувся, а вже 8.30. Мчу по сходах, а назустріч вона – красива, невеличка, чорнява – моя Юля. Закохався відразу. Познайомились, а пізніше поїхали у місто Волгодонськ Ростовської області, де будувався завод атомного енергетичного машинобудівництва. Другого червня 1979 року ми побралися. А через декілька місяців повернулися в Україну, де нас чекала Юлина донька Надюша. Вже з нею, а згодом народилася і Світланка, ми жили в різних населених пунктах Харківщини. Але у 1990 році повернулися до Близнюківщини, де оселилися в селі Батюшки та так і живемо тут.
Дівчатка у нас всі красиві, славні, але хлопчика дуже хотілося. То після Свєти народилася Альона, потім Катерина, пізніше Даша, і меншенька – Настя. Я був весь час на роботі – працював у сільгосптехніці, а дружина Юля – в колгоспі Петровського телятницею. Тож головною вдома залишалася наша Надюша, дісталося їй у свій час. Вона для сестер і нянькою, і кухарем, і наставником була. Приходжу додому заморений, а дівчатка почіпляються на мене, як груші, і щебечуть, розповідаючи, що робили. А Юля ще й смакоти напече, бо випічка, то її коронне, чи вареників пухких на стіл поставить. От і тепло на серці стає, і проблеми начебто не такі вже й великі – разом розв’яжемо. А в житті всього бувало. Я знаю, як дружині нелегко було і доньок виховувати, і на важку роботу бігати, і вдома поратися, то завжди дослухаюся до її думки – вона краще знає, що робити. Якось так і прожили вік. Дівчата заміж повиходили, то й сини-зяті, мною омріяні, з’явилися в сім’ї. Головне, щоб всі шестеро щасливими були, тоді й нам спокійніше».
Юлія Михайлівна і Леонід Табікєлович живуть зараз вдвох, але вони завжди раді своїм дітям, яких тепер дванадцять, бо ж доньки в парах, та ще дванадцятьом онукам. Ввечері, дивлячись телевізор, тихенько розмовляють, згадуючи минуле та мріючи про правнуків.
Оксана ГРАЧ
