Крістоф Брумме: «Я люблю Україну, адже маю тут сім’ю та безліч друзів»

До нашої редакції минулого понеділка завітали німецький письменник Крістоф Брумме, який є автором численних матеріалів про Україну, знавцем та шанувальником української культури та великим прихильником української держави, та бандурист з Полтави Дмитро Яцько. В ході розмови Крістоф презентував свою книгу «111 підстав любити Україну», що вийшла з друку в Німеччині у грудні 2019 року, взяв почитати останні номери громадсько-інформаційної газети «Нове життя», а бандурист Дмитро запросив на концерт.

Як відбулося знайомство з німецьким письменником.

У 2009 році Крістоф Брумме проїжджав на своєму велосипеді, який він називав «синім слоном», повз наше селище Близнюки, і його транспорт зламався недалеко біля редакції. Саме тоді журналіст газети Наталія Ткаченко і взяла перше інтерв’ю у відомого німецького письменника, літератора та журналіста.
На той час вже третій рік поспіль чоловік влітку вирушав на велосипеді в далеку подорож від Берліну до Росії та України, аби краще вивчити мову, ближче ознайомитися з історією і культурою, поспілкуватися з людьми, знайти нових друзів, набратися нових вражень та емоцій, які згодом використовував у своїх книгах. Щоразу письменник обирав нові маршрути, і ось цього разу потрапив до Близнюків по дорозі з Донбасу, де незабутні враження отримав від спілкування з шахтарями. Оснащений найнеобхіднішим – палаткою, спальним мішком, водою та мінімальним набором продуктів, крутячи педалі, Крістоф Брумме шукав цікавих співрозмовників, милувався краєвидами, записував свої думки та враження на диктофон, що висів на мотузці у нього на грудях. У далекому 2009 німецький письменник також вітав близнюківців з Днем селища і з того часу чи не щороку приїжджав до Близнюків, щоразу відкриваючи для себе нові сторінки нашого краю та знайомлячись з цікавими людьми.

Варто додати, що всі його знайомі з Німеччини, а особливо батьки, були проти велосипедних подорожей «дикими східними країнами», але це не зупиняло романтика-дослідника. І навіть з початком воєнних дій на сході України він продовжував свої подорожі, знаходячи все нові матеріали для книг та статей.
У 2016 році Брумме одружився на полтавчанці і осів в Полтаві, але свої письменницькі дослідження не полишив, продовжуючи закохуватися в Україну.

«Українці відрізняються від росіян прагненням до свободи»

Так називалася стаття, опублікована на сайті 24tv.ua 16 листопада 2019 року. Її автором є Крістоф Брумме, а переклад для 24 каналу робив Борис Немировський. До слова, ведуча швейцарська газета «Neue Zürcher Zeitung» опублікувала статтю Крістофа Брумме «Братів не вибирають». Але в розмові з перекладачем герр Брумме чітко підкреслив, що назва ця – не авторська. Сам він ніколи не дотримувався тези, що українці та росіяни є «браттями», тому попросив перекладача переназвати цей матеріал для публікації в українській пресі.

Пропонуємо вашій увазі цю статтю:

«Те, що Росія та Україна завжди були одним і тим самим, є частиною радянської пропаганди. В 1920 році більшовики відвернули збудування незалежної української держави, яка все ж таки з’явилася в 1991 році. З того часу обидві культури відходять все далі одна від одної.

Втім, багато людей, вільно чи невільно, відповідають цьому кліше. Фотограф Оскар Мангур з Полтави з початком війни вирішив розмовляти виключно українською. Російською він розмовляє лише зі своєю зубною лікаркою. Він боїться, що вона може запідозрити в ньому націоналіста й тому зробити йому боляче під час свердління зуба. Інших лікарів він так не боїться, з ними він розмовляє українською.
Коли я зауважив йому, що, наприклад, у Швейцарії чи в Канаді не має значення, якою з державних мов розмовляє та чи інша людина, він відповів мені аргументом, що Швейцарія та Канада – це конфедерації, добровільні об’єднання федеральних штатів, у той час як Росія примусила Україну «возз’єднатися» й так само, як і триста років тому, намагалася придушити українську мову.

Співучасть через мовчання

Стереотипові «поганого українця» відповідає, наприклад, письменник Віталій Сапека. Свої романи та оповідання про війну на Донбасі він пише російською. Але, якби росіянин тонув та волав по допомогу з російським акцентом – він би не відреагував, так він сам каже. Людину з російським акцентом з України він би не хотів рятувати. Віталій вчився у російськомовній школі, російська є його рідною мовою. Українською він розмовляє не дуже добре. Він намагався написати роман українською, але не зміг опанувати все багатство цієї мови, тож знову повернувся до російської. Три роки він прослужив на фронті, спочатку – в добровольчому батальйоні свого рідного міста, Полтави, потім – в українській армії.
Його пояснення, чому б він не допоміг росіянинові – просте. Всі солдати з Росії, які воювали проти нього на Донбасі, мають друзів та родичів, які знають про бойові дії. Всі вони допомагають російському урядові та російській армії принаймні тим, що мовчать. Українці б протестували, якщо б їх уряд вів неоголошену війну або окупував би російську територію – в цьому він переконаний. Справді, 86 відсотків опитуваних в Росії відповіли, що вони підтримують «повернення» Криму до Росії, хоча все ж таки 45 відсотків знають, що таким чином Росія порушила власні міжнародні зобов’язання та угоди.

Але на російському телебаченні постійно дивуються та всерйоз обурюються, що Росія кожного дня називається в Україні агресором. Існують чисельні докази того, що «відпускники» з Росії воюють та вмирають на українській території, озброєні технікою та зброєю російської армії.

Пропагандистським казочкам про те, що «лише» українці стріляють в українців, здається, вірять лише іноземці. Але, певно, майже кожна людина в Росії знає, що в Україні воюють російські підрозділи, а не «українські трактористи» проти «частин НАТО», аби «відвернути геноцид», як це стверджує президент Путін. Він вважає, що українці та росіяни залишаються братніми народами. Але, на жаль, українці обрали уряд, який готовий подати на сніданок немовлят, «якщо йому це заманеться та він буде голодним».

Такими були «братні привіти» з Москви до річниці Голодомору в Україні, який був спланований в Москві й в 1932-1933 роках коштував життя майже чотирьом мільйонам жертв.

Колонізовано, депортовано, винищено

Для багатьох українців визначення «братський народ» стало вже найгіршою образою, гіршою за зневажливе прізвисько «укропи». «Ми ніколи не будемо браттями» – називається вірш української поетеси Анастасії Дмитрук, написаний в березні 2014 року після російської анексії Криму. Покладений на музику й заспіваний литовськими музиками, вже наступного місяця він був представлений у відеокліпі, якого протягом кількох днів подивилися більш ніж п’ять мільйонів людей.

Попри те, що в цій пісні росіяни взагалі не згадуються, зрозуміло, кого мають на увазі: тому що тільки росіяни стверджують, що вони є для українців «братнім народом». Лише вони з пихи проголосили себе «старшими браттями», лише вони з дитинства всі разом живуть на ланцюгу. Ми ж, українці, маємо гарячу кров та «коктейлі Молотова» в наших серцях, в наших очах немає страху, ми небезпечні й без зброї. Їм, неназваним росіянам, роздають накази – а в нас горить вогонь революції. Вони мають царя, ми маємо демократію.

Оскар Мангур пояснив мені, чому Володимир Путін та Росія не можуть досягнути з Україною жодного компромісу. «Якщо сказати – мовляв, дітки, припиняйте війну на Донбасі та окупацію Криму, віддайте назад захоплені території – тоді чеченці, дагестанці, багато інших народів також вимагатимуть свої території назад. Китайці бажають повернути собі половину Сибіру. Кубань аж до двадцятих років належала Україні, Смоленськ – Литві. Курили належать Японії, Калінінград – німецьке місто. Якщо Росія віддасть бодай метр загарбаної території законному власникові – вона отримає рахунок за три сотні років колоніалізму.

Тому в одній чеченській пісні співається: «Ми помиримося тоді, коли я зможу перерізати тобі горлянку. Цього бояться росіяни».

Крістоф Брумме

Післямова

Спілкуючись з нашим другом Крістофом Брумме, ми зачепили декілька актуальних тем, серед яких децентралізація та її наслідки для місцевих жителів, плани письменника на майбутнє, теми його книги та наболіле: чого очікувати завтра? Літератор пояснює: «Я обожнюю Україну. З нею пов’язане і моє особисте життя, адже маю тут сім’ю та безліч друзів. В моїй останній поки що книзі «111 підстав любити Україну», де серед іншого є фото і розповіді про жителів Близнюківщини, я розкриваю причини для закоханості в надзвичайно красиву та величну країну. Серед них і такі (посміхається): в Україні все можна; тому що на цих землях жили найсильніші у світі люди; українці люблять навчатися; в цій державі живуть надзвичайно талановиті громадяни тощо. Однак, події останніх років мене та моїх однодумців насторожують, бо я завжди був впевнений, що українці та росіяни не є браттями». На жаль, на наше самовпевнене «…війни розумні люди не допустять!», полтавський бандурист, який назвав себе фаталістом, та тепер німецький полтавчанин Брумме зазначили, що вони такої впевненості не мають.

Прикро, але факт. Час покаже, наскільки здоровий глузд впливає на дрібні людські амбіції, які можуть стати фатальними для мільйонів. А сьогодні, не зважаючи ні на що, треба вірити в себе, у свій народ і його силу та сумлінно виконувати свої обов’язки.

Підготувала
Ірина ВОРОНКІНА