П’ятниця, 27 Травня, 2022
Головна > НОВИНИ > КРАЇНА > Дорогами війни. Близнюки – Запоріжжя

Дорогами війни. Близнюки – Запоріжжя

Запорожці по сіль в Крим ходили, а близнюківці в Запоріжжя під час війни поїхали за сільськогосподарською технікою, бо ж війна війною, а людей годувати треба.

Сніг зійшов, озимка підживлення просить, а тут триклятуща війна. Директор ТОВ “Колос” Андрій Воронкін бідкається: «Треба терміново вносити добрива, земля чекати не буде. Поїдемо в Запоріжжя по обприскувач. Ще 20 січня замовили заводу два «Водолії» на шинах низького тиску для внесення рідких добрих та засобів захисту рослин і оплатили. Один встигли забрати до війни, а по другий повинні були їхати 24 лютого. Орки завадили, то поїдемо зараз». Сказано, зроблено. Підготували причеп, за порадою фермерів знайшли безпечну дорогу, їдемо.

Я напросилася теж, бо то ж крутезний репортаж, а ще дуже хотілося власними очима побачити наскільки ми готові до опору рашистській навалі.

Мирне березневе сонечко та зграйки птахів навіювали спокій, який не відчувався з 24 лютого. Але настрій, як, загалом, і всі думки розтрясло на вщент розбитій дорозі вже кілометрів через 10.

Їдемо, автівки є, але їх мало, а ось захисних об’єктів вдосталь, що дуже надихає. А настрій піднімали красномовні посилання «прєдводітєля московітів» з точними вказівниками, куди йому прямувати слідком за славнозвісним кораблем.

Окремої розповіді заслуговує реакція військових на наш екіпаж.

  • Документи, будь ласка
  • Будь ласка
  • Куди прямуєте?
  • В Запоріжжя
  • Так там «жарко». А по що їдете?
  • Та по обприскувач..
    І тут вже дехто розпливався в усмішці, дехто дивився, як на хворих людей, а дехто таки зумів заховати емоції.
  • Успіхів вам. Слава Україні!
  • Героям слава! Дякуємо!

Їдемо далі… В багажнику торохтять порожні каністри, бо брали в надії, що пощастить і ще й заправитися вийде, бо в Близнюках з пальним важко. Заїжджаємо по дорозі на всі АЗС, що зустрічаються, і скрізь чуємо: не завозять пальне, розібрали вже, немає.

І ось диво.. жодної автівки, а бензин є.. Приємна жіночка розпитує, звідки ми та чому такий причеп великий тягаємо. Почувщи відповідь, дивується, але запевняє: «Їдьте, везіть, ось рашистів здолаємо, а це вже скоро буде, і в поле аграрії вийдуть». Повідомляє, що тихо у них поки що, та бажає миру.

Доки чоловіки займаються справами, оглядаюсь.. А навколо така краса: земля пробуджується від зимової сплячки, біля заправки розкинулось поле з озимою пшеницею, а вона така зелена-зелена, а небо блакитне, високе і тут… несамовитий гуркіт і залізний птах з гострим носом пронісся над головами… Відразу зникли всі фарби, реально зникли, бо хмари зійшлися за літаком. А думки накрили голову, розростаючись в нерозумінні дійсності, в неможливості прийняття реальності…
Їдемо далі… російськомовний дядько на черговому об’єкті, перевіряючи документи, посміхається: «По тєхніку єдєтє. Привільно. Скоро сєять будєм. Побєда за намі – ето факт. Рускіє уже своіх бєз гробов хоронят. Раньше даже жалко било, мальчішкі, а сєйчас уже нєт. Слава Україні!»

…В Запоріжжі гупає дебело, але якось не маю відчуття страху, бо панує тут якась незрозуміла, але така відчутна атмосфера спокійної впевненості. Як тут не згадати українських козаків-характерників, мабуть, і серед наших захисників такі є, бо навіюють той спокій.

На заводі нас зустріли негостинно, керівництво категорично не хотіло розмовляти зі своїм безпосереднім клієнтом, який придбав у них техніку на мільйони гривень. А новенький обприскувач здавалося очікував, коли ж його повезуть на Близнюківщину, і виблискував блакитними новенькими боками. А далі… далі все було, як в поганому фільмі: на подвір’я заводу буквально залетіла автівка, з якої повільно виліз чоловік, а потім, нагнувшись, дістав автомат. Ось так насупившись, у розстебнутій куртці, недбало тримаючи зброю, він рішуче підходив до нас. І полилося: «…розтуди його наліво і направо, а хто ж вас сюди запрошував? Транспорту не дамо, бо його міняємо на гуманітарку! Все! Приїжджайте через чотири дні – зробимо вам обприскувач!»
Жодні пояснення та доводи не діяли. То забрали ми деякі запчастини та й поїхали додому, гуркочучи порожнім причепом-платформою. На об’єктах нас зустрічали вже інші чоловіки і якось жодної усмішки на їхніх суворих обличчях я не помітила.

Додому їхали іншою дорогою, то в черговий раз впевнилися, що наші захисники не збираються поступатися жодним міліметром рідної землі. Мовчання, яке спочатку панувало в автівці, поступово замінила конструктивна розмова: « …ну що ж, не вийшло. Шкода, звичайно, бо хотілось дух колег підняти. У нас же розбомбили все господарство під Балаклією, добре, що люди живі. Але запчастину взяли, в Запоріжжі побували, на дороги подивилися, та ще й бензину роздобули, то вже поїздка корисна. А в поле все одно вийдемо вчасно, адже людей годувати треба».

Оксана ГРАЧ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.