Наш регіон сільськогосподарський, то польові роботи – це святе. А тут війна. Як кажуть у нас на Україні, війна війною, а посівну ніхто не відміняв. Озима слабенька з зими вийшла, то підживлювати треба, а ось чим? Постачальники руками розводять: війна, логістика порушена, пального нема, то, якщо хочете добрив, приїжджайте самі.
ТОВ «Колос» вже декілька років співпрацює в цьому плані із UKRAVIT Science park, а власне підприємство розташоване у Черкасах. Тиждень тому директор «Колоса» запропонував і мені відволіктися від сумних думок, які сьогодні оточили кожного українця, та зайнятися справою, а саме: зробити репортаж та в черговий раз проїхатися дорогами рідної держави, адже, як він зазначив «такого заводу ти ще не бачила. Він єдиний в нашій Україні». І хоча мандрівка планувалася на МАЗі – це мене, звичайно, не зупинило.
БРИГАДА
Наша бригада відрядників складалася з трьох осіб: водій товариства Дмитро Кулєшов, менеджер зі збуту UKRAVIT Science park Володимир Бєзлєпкін і власне я – журналіст. Чоловіки, з якими ми їхали у відрядження, – це чудові люди, про яких не можна не розповісти.
Дмитро Кулєшов народився, виріс і живе в селі Надеждиному. Це приємний, працьовитий молодий чоловік, закоханий в рідну землю та свою сім’ю, адже разом з дружиною виховують доньку та сина. Дмитро ділиться: «Коли війна почалася, були думки вивезти дружину з дітьми. Дізналися про потяг, який зупиняється у Близнюках, щоб забрати біженців, і навіть два дні чекали з сумками на вокзалі. Але не склалося. Чесно кажучи, попри надзвичайне хвилювання за життя рідних, десь в глибині душі вдячний дружині, що вона поруч зі мною. Разом вистоїмо».
А ось поглянувши на Володимира Бєзлєпкіна, відразу можна сказати – стовідсотковий менеджер. Він комунікативний, веселий, активний і «свій в дошку хлопець», але при цьому прискіпливо-допитливий і уважний до найдрібніших деталей. Живе Володимир з сім’єю у Первомайській громаді і теж з повагою та любов’ю відгукується про свою чарівну половинку, яка категорично відмовилася виїжджати з України. Він закінчив Липкуватівський технікум, потім Харківський національний аграрний університет ім. В. В. Докучаєва, працював агрономом, а з 2015 року є менеджером UKRAVIT Science park. Впевнена, що таких фахівців своєї справи одиниці.
ДОРОГИ УКРАЇНИ
Незважаючи на дискомфорт та холоднечу в кабіні – на той час якраз вдарили сильні морози, подорож до Черкас була цікавою, адже в мирний час я мріяла побувати в цьому регіоні. Ось і вдалося.
Стан доріг, а їм ми подолали в один бік близько 500 км, різний: від ідеально-красивих до вщент розбитих. Але в час війни вони зовсім не такі, як раніше, тобто, сприйняття дороги як такої – ІНШЕ. Сьогодні величезний МАЗ з причепом на шляхах України може нести загрозу, бо хто знає, що він перевозить?
Місія ж нашого екіпажу була мирною, але перевіряли нас фактично на кожному захисному об’єкті. Приємно вражала ввічливість військових і в той же час їхній професіоналізм. Не буду вдаватися в подробиці, хоча мені особисто запам’яталися обличчя людей на постах: уважні та спокійні.
Привертали увагу і традиційні написи на біг-бордах впродовж всього шляху, які красномовно свідчили про патріотизм жителів того чи іншого населеного пункту та народну ненависть до загарбників, що, як саранча, намагаються потрапити на чужу територію.
Втім, чим далі ми заглиблювалися в центр України, тим мирнішими ставали пейзажі і про воєнний стан, окрім біг-бордів, нагадували лише непомітно укріплені будівлі адміністративних центрів та хіба що написи на деяких брудних боках автівок та швидких допомог «Слава Україні». В іншому було тихо, спокійно та багатолюдно.
ЧЕРКАСИ
До Черкас ми приїхали надвечір, залишили вантажівку на території заводу (до слова, він працює без зупинок, але про це в іншому матеріалі) і представник адміністрації заводу повіз нас до готелю. Їдучи до місця ночівлі розпитували, як живеться черкащанам під час війни. Нам повідомили, що тут спокійно і деякі родини, що в перші дні війни виїхали за межі міста, поступово повертаються додому. Але тільки-но ми вийшли з автівки, як пекельний гуркіт над головами примусив мимоволі присісти. Ну що ж, війна… не так вже тут і тихо.
Великі, досить комфортні кімнати з холодними батареями, які, звичайно, ввімкнули, особливого тепла не дали, але все ж в кімнаті стало затишніше. Підготували нам власники заводу і вечерю, яку пішли розігрівати по порожніх широких коридорах на інший поверх.
А на кухні були дальнобійники, які спілкувалися, ділячись їжею, складеною в дорогу дбайливими руками їхніх дружин. Якось так мирно і тихенько текла їхня розмова, що дивно було чути серед гомону чоловіків слова: «Війна-війною, а їхати ж треба… Для кого війна, а кому мать родна, як раніше наживалися, так і тепер… А я б пішов на фронт, щоб бити тих клятих росіян… Хто б міг подумати, що підуть на нас та таке творитимуть… Брату телефоную, він у Курську живе, не вірить мені… он як, гади, вміють мізки запудрити…». І вже їсти не хочеться зовсім, бо війна навіть невидимо навалює на тебе, паралізуючи інстинкти.
РАНОК
Морозний та вітряний ранок особисто для мене був цікавим, бо планувалася розмова із засновником UKRAVIT Science park Ільченком Віталієм Володимировичем (читайте в іншій статті) та екскурсія по заводу.
І ось вже десята, а за нею одинадцята година ранку, а ми ще в Черкасах на завантаженні. Врешті поїхали. З цікавими співрозмовниками дорога була неважкою. До того ж, краса природи навколо перехоплювала подих, примушуючи захоплюватися неймовірною величчю України і забуваючи на деякий час, що зараз її красу, її міста і її дітей знищують ненависні московіти. Втім, час спливав швидко, а пересувався завантажений МАЗ не з такою швидкістю, як хотілося нам. То зовсім скоро зрозуміли, що до комендантської години до Харківщини не дібратися.
ПОЛТАВА
Вирішили зупинитися у славній Полтаві. На нічліг до себе взяв нас Андрій, який якраз перед війною почав працювати в UKRAVIT Science park. Полтава зустріла тихим вечором. Вантажівку поставили на склад до ранку, а ми поїхали до двокімнатної невеличкої квартири вуличками старого міста, яке має свій неповторний колорит. Зараз в ній живе лише Андрій, а ще нещодавно тут його зустрічала сім’я: дружина і доньки – шестирічна Віра та дворічна Катя. Родину молодий чоловік відвіз в село до батьків, бо війна, а до колись затишної квартири, в якій тепер віє пусткою, приходить лише переночувати.
ДОДОМУ
Наступного ранку, тільки-но закінчилася комендантська година, ми поспішили додому. Цього разу їхали трішки іншим маршрутом. Втім, скрізь, де б ми не проїжджали, відчувалася напруга та очікування чогось поганого. Харківщина зустріла напівпорожніми вулицями, зачиненими вітринам магазинів і навіть в «Кулиничах» у Краснограді, куди я зайшла випити каву, не пахло випічкою, а вітрина була напівпорожньою. Врешті-решт Близнюки і трішки сумне розставання з людьми, які за три доби відрядження стали друзями.
Дороги війни відрізняються від мирних шляхів не зовнішнім виглядом, хоча й це має місце, а відчуттями, які заповнюють людину, що ними прямує до мети. Я завжди пам’ятатиму три дні подорожі до Черкас і назад додому, які подарували мені нових знайомих, нові знання, нові враження, дозволили переключити увагу і в той же час дійти висновку: після війни разом з чоловіком я обов’язково проїду по цьому маршруту!
Ірина ВОРОНКІНА
One thought on “Дорогами війни. Близнюки – Черкаси”