Тарасюк Сергій та Ємець Микола – однокласники з Магдалинівського району Дніпропетровської області. Їм по 34 роки, вони одружені і виховують дітей. В іншому – це зовсім різні за характером люди, але їхня віра в перемогу та любов до України – єдині.
Сергій розповідає: «Я працюю водієм у сільськогосподарському підприємстві «АФ «Відродження». 26 лютого мені вручили повістку, а призвали на службу до Збройних сил України 3 березня. З Миколою зустрілись випадково і я цьому дуже радий, бо земляк та ще й однокласник поруч – це вже запорука перемоги та й відносного спокою. Я дуже сумую за дітьми. У мене їх троє: Андрійку 12 років, Анатолію – 5, а лапочці Ангелінці лише три. Добре, що телефони зараз «круті» і можна спілкуватися з родиною хоч щодня, аби тільки час був та інтернет-зв’язок. Рашистів обов’язково прогонимо з України, але, думаю, не так швидко, як хотілося б».
Мирна професія Миколи – енергетик. Він працював в ДТЕК «Дніпровські електромережі», вивчав історію України, якою захоплюється ще зі школи, виховував разом з дружиною сина і доньку та просто насолоджувався мирним життям. 24 лютого чоловік відразу пішов до військового комісаріату добровольцем, і з третього березня став до лав ЗСУ. Чоловік пояснює: «Історія України неймовірна і багатогранна. А ось власне українці – різні. Мене дратує небажання багатьох жити в новій країні. Нам же відкривались чудові перспективи у 1991 році, але – ні, повернулись назад замість того, щоб прямувати вперед. Сто років тому Україна була вже вільною і теж не використала свій шанс в повному обсязі. Люди, які не знають історії своєї землі, не матимуть майбутнього. То сьогодні вже нам доводиться відстоювати традиції України та відновлювати її історичну велич. Впевнений в тому, що ця війна змінить все, а ось по її закінченні необхідний тотальний контроль над діями влади, щоб знищити корупцію раз і назавжди».
Микола Ємець дуже любить природу і його захопленням є бджолярство. «У мене близько 50 вуликів і меду щороку ми качали близько трьох тонн. Зараз опікується пасікою батько, хочеться вірити, що вона переживе війну, – невесело посміхається захисник.- Повернусь додому, заберу сім’ю, яка зараз у Львові в родичів, і …на пасіку».
Виважений і спокійний 56-річний Мирослав Андрусяк родом з Коломиї. «Зараз я живу у Павлограді. Дружина Алла працює начальником відділення Укрпошти. Маю дорослого сина, трьох онуків. Загалом, я людина дуже мирна, 30 років пропрацював у сільському господарстві: був водієм, механізатором, комбайнером. Їздив на заробітки і за кордон, то набув ще декілька професій. А на війну не міг не йти. Хіба можна чоловікам мого віку вдома відсиджуватися, коли молодь служить? Ось зараз на східній Україні воюємо, а в мирний час ми з колегами на поля Балаклійського району вносили технікою безводний аміак. Серце розривається, коли бачу пориті вибухами поля, де зійшла пшеничка. Я ж розумію, скільки праці в ті посіви вкладено», – журиться Мирослав.
Цей чоловік, якого війна примусила взяти автомат до рук, що звикли вирощувати хліб, має ще й безліч захоплень. Він розповідає: «Я ж родом із західної України, то від батька мені передалася любов та вміння працювати з деревом. Писанки вирізаю, рамки різні роблю, карнизи – мені це подобається, неймовірне задоволення від роботи отримую. А ще килими ткати вмію. Знаєте, Україна – мирна держава, багата не тільки своєю красою, а й людьми талановитими. Де тільки мене доля не кидала, але наймилішою є рідна земля і немає різниці захід то, центр чи схід України – то БАТЬКІВЩИНА. А за неї і життя не жалко».
Ірина Воронкіна
на фото Микола Ємець та Мирослав Андрусяк
